Лікар. Ця професія завжди була найближчою до людей, їхнього життя та здоров’я. Вона шанується та цінується пацієнтами. Тернополянам пощастило, тому що в місті є справді хороші лікарі, котрим не боязко віддати в руки своє життя. Про них варто голосно говорити. Одним із таких є хірург, генеральний директор (головний лікар) Комунального некомерційного підприємства «Тернопільська університетська лікарня» Тернопільської обласної ради, а віднедавна заслужений лікар України – Василь Євгенович Бліхар.
«Хірургія – це ремесло»
– Василю Євгеновичу, розкажіть про себе.
– Народився я на Теребовлянщині. як і всі діти, ріс, навчався у школі. Бути лікарем мріяв із дитинства. По батьковій лінії у мене в родині всі лікарі: прадід, дід, батько і я. Саму хірургію обрав пізніше, але пристрасть саме до цієї сфери була завжди. Навчався в Львівському медичному інституті. Закінчив педіатричний факультет. За освітою я лікар-педіатр, дитячий хірург. Ним працював у Тернопільській обласній дитячій лікарні, пізніше поїхав працювати за спеціальністю до Москви. Там закінчив клінічну ординатуру. По приїзді в Україну був призначений начмедом обласної дитячої лікарні. Захистив кандидатську дисертацію з дитячої урології. Був головним лікарем міської дитячої лікарні. Також працював тривалий час у столиці. Але все ж таки повернувся додому. Пройшовши конкурс, отримав теперішню посаду, яку очолюю шостий рік.
– Чому саме хірургія?
– Мене завжди приваблювала ця сфера лікарської роботи. Іншої професії для себе не уявляв. У мене ніколи не було страху до певних речей, з якими стикається хірург під час своєї роботи. Вважаю, якщо ти став на цей шлях, то не маєш боятися ні крові, ні болю, ні страждань, ні жодних інших факторів, які залишають відбиток на твоєму власному житті. Я працював з дітьми і хочу сказати, що це дуже пластичний матеріал. З ними набагато простіше, вони з радістю піддаються лікуванню і ставляться до цього простіше. Завжди сприймають усе з радістю.
– У кожного хірурга є «свій цвинтар»…
– Чув цей вислів, звісно, що є. У кожного хірурга є свої невдачі, поразки, і вони безслідно не проходять. Є речі, які трапляються незважаючи на нашу роботу і старання. Природа говорить про те, що ніхто з цього світу живим не вийде. Усі ми смертні, і варто розуміти, що медицина не може передбачити смерті людини у будь-якій ситуації. Є речі, які залежить від лікарів, про це сперечатися не буду. Не можу сказати, що мене совість гризе щодня за якийсь певний момент. Оперував багато дітей, і було так, де природній відбір був вище виконаної роботи. Все це я пам’ятаю. Не зустрічалися на моєму шляху хірурги, котрі, тримаючи скальпель в операційній, умисно зроблять щось погано. Повірте, це занадто відповідальний момент і немає черствого лікаря, який би свідомо нехтував своїми знаннями та розумінням, як повинно бути. Тому цей вислів дуже спотворений, але частково це так.
– Ви сказали, що захищали наукову роботу, розкажіть про це…
– Я захищав кандидатську роботу, після чого була й докторська. Це етапи наукової праці. Кандидатська у мене була із пластичної хірургії – «Вроджені аномалії сечовивідних шляхів у хлопчиків». Коли народжується така дитина, важливо правильно надати їй потрібне хірургічне лікування, щоби в подальшому вона не мала проблем зі здоров’я та повноцінно розвивалася. Я впровадив нові методики, котрі зараз використовуються лікарями всієї країни. Вони давали можливість вчасно діагностувати та виправляти ті дефекти, котрі трапляються при народженні. Ці методики, операції складні, але цікаві, а головне – дієві.
– На даний час Ви оперуєте?
– Ні, я відійшов від хірургії. Раніше, коли був ненастільки зайнятий, встигав робити операції, викладати в університеті і працювати на основній роботі. На даний час, оскільки це лікарня для дорослих, оперувати фізично не вистачає часу і можливості. Та й вважаю, що хірургія – це та сфера, котра має свій вік. Хірургія – це ремесло. Чим більше ти робиш операцій, тим краще вони тобі вдаються. Якщо хірург робить менше ста операцій у рік, до нього краще не йти. У середньому практикуючий хірург повинен робити 250 – 300 оперативних втручань на рік. І повірте, це мінімум, тобто по одній операції в день. Якщо цього немає, це називається аматорство. Ти здатен теоретично знати і тримати в голові, як зробити операцію, а на практиці – повний нуль. Поєднати практику й теорію важко, але тільки тоді ти стаєш майстром своєї справи.
«Якщо держава не повернеться обличчям до медицини, є великий шанс її втратити»
– Пам’ятаєте свою першу операцію?
– Скоріше за все, що ні. Почав оперувати після закінчення інституту, інтернатури. Хірург завжди оперує у складі бригади, але тоді він перше оперуюче лице. Знань, які я отримав, не вистачало. Мені й зараз їх бракує щодня. Якщо лікар на день зупиняється у своєму навчанні, зупиняється процес його розвитку, кваліфікації. Тому стараюся вдосконалюватись, читати, охопити нову інформацію.
– Як Ви ставитеся до української медицини, зокрема медицини нашого краю?
– Я вам ось що скажу: ті, хто критично ставиться до нашої медицини, є нещирими людьми абсолютно. На сьогоднішній день у медицину приходить достатня кількість ідейних, мотивованих молодих людей, які хочуть стати професійними спеціалістами даної галузі. Говорю про свою лікарню. Наша проблема не у поганій медицині, а у нівелюванні лікаря як такого. Те, що відбувається в суспільстві, а саме ставлення до лікарського фаху та медика зокрема, переходить усі межі дозволеного. Через мій кабінет пройшло дуже багато людей, у кожного своя біда, яка стукає у двері, і люди не знають, що з цим робити. Робота лікаря – це не просто вилікувати, а ще й розуміти емоції, які інколи б’ють просто через край. Але люди не розуміють дуже багатьох речей, серед них і той факт, що держава відвернулася від медицини. Найбільш кваліфікований лікар із захистом кандидатської роботи, який виконує надскладні оперативні втручання, отримує заробітну плату в розмірі десять тисяч гривень. Англомовна книга, в якій містяться важливі аспекти нашої роботи, вартує 500 американських доларів. Далі можна не продовжувати. Я згідний з тим, що не є нормою той факт, коли лікар заглядає до кишені пацієнта. Але ж чому голова «Нафтогаз України» отримує понад мільйон, а директор інституту серцево-судинної хірургії – двадцять тисяч, хірург вищої категорії – шість тисяч? Я не буду вдаватися в деталі, бо це дуже болюче питання, але якщо держава не повернеться обличчям до медицини, є величезний ризик просто її втратити.
«Скільки би масок не вдягав хірург, він має душу…»
– Ваше ставлення до «куплених» дипломів?
– Ви самі бачите, скільки студентів у нас в лікарні, вони навчаються тут із третього по шостий курси. Більшість хоче працювати в напрямку хірургії. Тут потрібні знання. Кожна професія потребує колосальної віддачі, а лікаря – тим паче. Тут не вийде схитрувати. І роль великих грошей чи батьківських надій мало значима. Потрібні знання і практика. Як правило, такі псевдолікарі швидко здаються, бо навчання закінчується, починається робота, спілкування з пацієнтами, ставлення діагнозу, призначення лікування. Пацієнти приходять лікувати якусь проблему, а не поговорити, тому таких швидко розколюють. Багато молодих хірургів вигорають, бо справлятися потрібно і зі своїми емоціями, і з людськими. Тому такі, з «купленими» дипломами, довго у цій сфері не протягнуть.
Колись мій учитель мені сказав: «Твої найкращі друзі – твої пацієнти, найбільші вороги – твої пацієнти».
– Нещодавно Ви отримали звання заслуженого лікаря України.
– Звісно, я вдячний за те, що мою роботу оцінили. Працюю я 42 роки. Мені приємно отримувати привітання, і те, що я роблю, люди пам’ятають. Нічого особливо не змінилося. Керівник установи не сильний сам, а колективом. Я вважаю, що за шість років зміг
переформатувати колектив. Вони відповідають мені взаємністю. Я кожного поважаю, люблю і ціную їхню працю. А стосовно нагороди, то поки що видано лише наказ. Як буде проходити саме нагородження, поки не знаю (сміється,- авт.).
– На Вашу думку, професія хірурга холоднокровна?
– Ні. Багато людей думають, що коли в лікаря помер пацієнт, то він про це повідомив і пішов додому, до сім’ї… Це не так. Про це я вище говорив, що дуже багато молодих спеціалістів не витримують, вони вигорають. Усвідомлювати, що від твого одного руху залежить не тільки здоров’я, а й життя пацієнта, дуже важко, а тим паче прийняти це і жити з цим. Якщо лікар виходить з операційної з обличчям, яке не підходить родичам, це не означає, що він не переживає. Скільки б масок лікар не вдягав, та він людина, котра має душу, і завжди кожна невдача лягає на цю душу. Треба розуміти, що не можна вмирати з кожним пацієнтом. Хірурги повинні себе берети, хоча це надто складно. Тим більше, коли твоя робота, твої страхи, переживання залишаються без елементарної поваги.
На звершення пан Бліхар бажає читачам здоров’я та успіху. Просить усіх звернути увагу на ставлення до лікарів та сподівається, що в подальшому медична галузь держави буде процвітати, а українці не шукатимуть клінік для лікування за кордоном, адже в Україні, а зокрема в Тернополі, є хороші лікарі, совісні хірурги, яким можна віддати в руки своє здоров’я.
Соломія Вершигора
