Якось раптово з українського політичного простору зникли тези про «бариг» і «мародерів» у попередній владі.Чомусь їх авторам і глашатаям наче роти заціпило – мовчать, коли українцям пропонують провести референдум і покаятися перед Росією, коли плюють на закон про декомунізацію обіцянками відновити пам’ятник Жукову у Харкові, коли влаштовують «танці» навколо державного «Приват-Банку», коли Томос називають термосом, коли відверто розповідають, що втратили заробітки на російському ринку через закони про квоти і українську мову, – ділиться роздумами з читачами народний депутат України Микола Люшняк. – Ось короткі цитати з недавнього скандального інтерв’ю співвласника «Кварталу-95» Бориса Шефіра: «Закон про мову потрібно скасу-вати і ухвалити нормальний закон. Це перший крок для скасування війни… Ми сподіваємося, що через два роки російський ринок для нас відкриється… найбільший удар політика українізації завдала телерадіовиробництву. У Росії тисячі кінотеатрів, окрім Росії є Казахстан, Білорусь, всі пострадянські країни… Квоти і заборони – це погано. Будь-які. Це суперечить Конституції України… Квоти – це не розвиток, це придушення мови». До речі, він не лише партнер, але й рідний брат першого помічника новообраного президента України.
Таке враження, наче суспільство завмерло у летаргічному сні і майже без реакції спостерігає за останніми діями нової влади, не розу-міючи – це кроки вперед чи назад, у якому таборі патріоти, а в якому – «бариги».
Уже не чути гучних «журналістських розслідувань» про обіцяні тотальні відкриті конкурси на посади в державних органах влади, про відверте ігнорування закону про люстрацію, новітнє кумівство, непотизм. Майже непомітно промайнула інформація, що за рахунок плат-ників податків штат адміністрації президента значно збільшили, щоб була можливість прилаштувати всіх своїх друзів…
Чому «золоті пера» української журналістики, що так репетували на всіх медійних майданчиках про консервативне некреативне ядро попередньої влади, скромно мовчать про «нові» обличчя – Шефіра, Богдана, Коломойського, Портнова та інших діячів, які потроху забувають майданний дим і, відчувши «запах» реваншу, безбоязно повертаються до України?
Здавалося, що після двох майданів, втрати Криму, війни на Сході, численних людських жертв наше суспільство отримало щеплення від української візантійщини 90-початку 2000-х років. Але рецидив цієї болячки ми таки проґавили, і «хвороба» повернулася до нас із шаурмою, селфі на АЗС, «тяганням» гантелей, недоречними гримасами, невіглаством, яке прикривають телевізійними роликами.
Нас спокушають українською мрією про «ліниві вареники». На відміну від традиційних вони готуються швидко, і з цим процесом впорається навіть зовсім недосвідчена молода господиня. Так і в політиці – нам впаюють думку, що у цій царині теж усе просто – сходи-ти на риболовлю, стати посередині й домовитися або просто перестати стріляти!
А щоб послабити опір громадян, які ще здатні критично мислити, призвичаюється думка (на жаль, вона підтверджується й нашими ві-тчизняними реаліями), що політика не робиться «у білих рукавичках», що сама по собі вона є «брудною», «жорстокою» справою. Гово-рять також, що критерії моралі взагалі незастосовні у політиці, натякаючи на кеш.
Ці ідеї мають глибоке коріння – ще 500 років тому цинічний італієць Ніколло Макіавеллі навчав своїх співвітчизників, що безглуздо підходити до розуміння політики з погляду етики, адже політика є об’єктивним, позаморальним явищем і вона повинна відповідати кон-кретній ситуації, підкорятися доцільності.
Не варто в політиці орієнтуватися на такі погляди. Адже Макіавеллі жив у часи, коли політичних опонентів страчували на площах.
Якщо суспільство не збереже не лише належний рівень моралі, але й мінімум духовності, то така втрата спричинить деградацію соці-уму. Саме за ознакою наявності чи відсутності у політиці морального компонента фахівці визначають межу між політикою й політиканс-твом, ототожнюючи останнє з політичним інтригантством. У будь-якій найкритичнішій ситуації політик повинен взяти на себе моральну відповідальність і ризикувати, інакше соціум втратить стрижень, що його скріплює, і поставить себе на грань самознищення.
Якщо політики піддаються спокусі уникати моральних імперативів (так легше), то громадяни втрачають орієнтири, не довіряють ні-кому, сподіваються хіба що на чудо. У такій ситуації активізуються радикали різних мастей, «пророки» й цілителі, для яких поділ на «своїх» і «чужих» є головним інструментом маніпулювання свідомістю.
Цинізм стає поживою для примітивізації мотивацій, приписування «іншому» усі можливі провини, позірні об’єднання не навколо чо-гось, а «проти всіх». Такий суспільний аморалізм у підсумку породжує традиціоналізм найгіршого зразка – зі ставкою на силу і підкили-мні угоди. Яскравий приклад – президентство втікача Януковича.
Постійні конфлікти у націонал-демократичному таборі, вождистські амбіції, взаємні образи (бий своїх, аби чужі боялися) небезпечні не лише тим, що завдають величезної шкоди і без того не вельми привабливому іміджу України. Що гірше, вони перетворюють країну на випалений простір, де нічого, крім запеклої боротьби політичних еліт, не відбувається. Україна не лише не зможе відповісти на внутрішні економічні та глобальні виклики, а й на продовження мілітарних загроз від Росії.
(Микола Люшняк)
