Борис Гора для багатьох любителів активного відпочинку – це вже своєрідний бренд. Якщо ти подорожуєш з ним, то, безперечно, буде весело, цікаво і пізнавально, пише “Номер Один” у своєму інтерв’ю з мандрівником.
Окрім любові до туризму, він вирізняється своєю активною громадською позицією у сфері охорони природи. Борис може доволі жорстко відповісти першим особам області і вказати їм на їхні не зовсім коректні вчинки чи наміри, а може взяти і засипати понад 50 ям на дорогах, бо дістало.
Принциповий та чесний, харизматичний та простий Борис Гора розповів читачам нашої газети про те, чому поміняв місто на село, про внутрішню кухню туризму та про те, чому в Біблії немає нічого українського.
«Останнього іспиту не склав, бо був у горах, так і атестата не отримав»
– Пане Борисе, Ваше захоплення туризмом вражає. Зазвичай це популярний напрямок для молоді, студентів, які після закінчення навчання поринають у звичну рутину. Вам же вдалося поєднати цей спорт зі своїм життям. Що Вас привело у туризм та з чого все почалося?
– До 4 класу читав багато книжок американських авторів про індіанців. Мені подобались пригоди, які там описували. Потім почав виходити в ліси та посадки, звісно, що ніякого досвіду в мене не було. У 6 класі це була вже звична активність, я ще займався класичною та вільною боротьбою, відповідно це супроводжувалось змаганнями та переломами. У той час мій старший брат навчався на архітектора у Полтаві і там почав займатися спортивним туризмом. Він розповів мені, що є, так би мовити, офіційний туризм, і запропонував познайомити мене в Тернополі з людьми, які ним займаються, аби я навчався у них. Так прийшов у секцію водного туризму, потім був гірський туризм, а тоді вже печери. Десь у 8-9 класі вже вийшов на рівень Кавказу.
– Мені відомо, що атестата про закінчення школи Ви так і не отримали. Як так трапилось?
– У 10 класі вже трохи «з’їхав» у навчанні, траплялися двійки, інколи в п’ятницю втікав з уроків, аби кудись поїхати, у понеділок на навчанні мене також не було. До екзаменів мене ще допустили, але на носі був 3 чи 4 екзамен із біології, а я вирішив у перерві вирушити в Карпати. І ось, повертаючись із гір, бачу, як йдуть однокласниці з екзамену. З наплічником помчав до школи, але вчителька не допустила мене до іспиту і поставила двійку. Та мені вже було байдуже, адже я вже мав на 22 червня квиток на Кавказ, де мене чекав складний маршрут. Я й останнього іспиту не склав, бо був у горах, так і атестата не отримав.
– Знаю, що раніше, ще за часів Радянського Союзу, туристам присвоювали категорії. Ви турист-категорійник?
– У мене 5 категорія з водного туризму і 4-та з гірського. Велотуризм також подобається, раніше багато «дикуном» їздив. У 1986-1989 роках спортивний туризм почав трохи «загнивати», розпадалися профспілки та секції. Тоді я почав пробувати щось таке проукраїнське, екологічне виховання, популяризувати здоровий спосіб життя, щоби без алкоголю та цигарок. Співпрацював із «Пластом», УНА-УНСО, «Тризубом» і розвивав туризм, не прив’язуючи його до правил радянського туризму. Бо, як на мене, там багато всього непотрібного і непрактичного. Зрозуміло, що в часи Союзу спортивний туризм мав таку побудову, що навички, здобуті там, можна було використовувати для мілітарі, і такому туризму була притаманна частина військового виховання, особливо це стосується альпінізму. Але я вважаю, що це рудимент і ніякої користі від того немає. Хоча зараз спортивний туризм ще залишився у системі української освіти, але добре, що все осучаснилось до міжнародного туризму.
«Вирішив жити для себе й подався в село»
– Свого часу Ви проживали у Тернополі, а потім переїхали в село. Зазвичай усе відбувається навпаки, жителі сільських місцевостей прагнуть потрапити до міста. То чому ж Ви покинули обласний центр?
– Купив хату в селі біля печери з думкою про бізнес. На той момент знав про подібний досвід інших туристів. Проживши там деякий час, зрозумів, що в селі дуже багато роботи, а в місті – ні. Адже я навчив багато молодих туристів, вони були сучасними, молодшими, нарванішими, створювали свої команди, і туризм уже був на такому рівні, що мені не було змісту щось своє «втикати». От і вирішив жити для себе й подався в село. Довелося добре прикластися, щоби можна було там мешкати. У місті звик до зручностей, не хотілося в якомусь тазику купатися, тому зробив такі ж умови в селі.
А хата моя біля печери – то лише прив’язка до комерції з думкою про те, що туристи будуть приїздити і їм потрібні більш-менш нормальні умови. Потім це у свою чергу тягне копійку за проживання, паралельно екскурсії, прокат спорядження.
Купуючи хату, я не сподівався і не думав, що там осяду. Але на старості там спокійніше, дешевше. Можна елементарно якісь грядки та город організувати. Нещодавно дивився фільм про Леоніда Кантера, це відомий кінорежисер, він зняв стрічку «Добровольці божої чоти». Так от він на одному з хуторів організував етнопоселення. Вони там спільними силами і пшеницю вирощували, і до ладу все привели. І я не був би проти, аби таке зробити в селі, налаштований на таку ідею дуже позитивно. Залучити дітей, онуків, своїх учнів з їхніми дітьми. От якби вони в печеру приїздили, то можна і зоокуточок зі свійськими тваринами організувати: кури, кізоньки, кролики. Можна маму і тещу було б забрати і старших, аби жили на свіжому повітрі, і доглядати їх. Концепція та ідея у мене дійсно є, але зараз усе переінакшилось, в селі самому жити – ну так собі, треба мати компанію, а в місті взагалі себе не бачу. Хоча і є на 8 поверсі 3-кімнатна квартира, але що там робити? Глухо, як у танку. Мене вже не приваблює у місті проведення навчання, до дітей уже, певне, і терпцю немає. Раніше мав необхідність, табори проводив, заняття. А тепер в кожній організації є свій інструктор та спорядження.
До речі, спорядження за останні роки так піднялося. Кожних 2-5 років кардинально змінюється, як мобілки. Раніше я шив наплічники за копійки, вони були недорогі і практичні, а в магазинах не було вибору. Зараз є все, що хочеш, до вибору до кольору.
– У місті, я так розумію, почуваєтесь не дуже комфортно?
– Міста не люблю, тому що тут купа людей (сміється, – авт.).
– Для багатьох Ваше ім’я і прізвище ототожнюється саме з екскурсіями в печери. Після водного і гірського туризму Вас потягнуло на спелеологію. Чому?
– Насправді для мене печери не на першому місці. Більше люблю все ж таки водний, хоча на воді почуваюся невпевнено, бо я не дуже плавець. Сплави на катамаранах, гірські річки, пороги – мене це приваблює передусім. На другому місці – велотуризм, бо я люблю мандрувати сам. Раніше дуже багато їздив, побував у багатьох цікавих місцях. Намагався, аби це було не лише приємними враженнями для мене, а й прикладом для інших. Печери стали цікавими згодом, і то люблю, коли це в експедиційній формі, коли можна щось нове відкрити, погасати, десь полазити. У «Млинках» цікаво і різні м’язи тіла вдається задіяти.
«Бандерівцем» мене називали ще у 80-х»
– У Вас є такий принцип, що не можна під час відпочинку вживати алкоголь та палити. Хоча в той же час багато туристичних компаній заманюють людей пропозиціями типу «після сплаву – шашличок і коньячок». Чому так яро вболіваєте за здоровий спосіб життя?
– Я виховувався на таборах «Пласту», а потім – на «тризубівцях» і УНА-УНСО. Мені це подобалось, я прийняв це і всередині їхня ідеологія була мені близька. У піснях проросійських бардів відпала потреба, бо й нашого було достатньо і потрібно було його популяризувати. Власне і такий туризм я вирішив розвивати заради молоді. Російське я не сприймав, бо ще з часів радянського туризму то було щось не своє. «Бандерівцем» мене називали ще у 80-х, і коли я в армії служив, то в ті часи штамп такий був: якщо ти з Західної України – бандерівець, але мене це влаштовувало.
Так от коли я почав більше бувати на таборах, старші люди з сіл, поруч яких ми робили вишколи, приходили до вогнища та розповідали історії, їхні слова про перебування у лавах УПА, в засланнях закарбувалися у мене в пам’яті, розумів, що це не фальсифікація, не брехня, не надумане. І от тоді я захотів більше зробити для українців, бо так склалося, що росіяни в ті часи подорожували, а наші люди, не знаю, боялися того чи не привикли мандрувати. Почав показувати печери, замки, фортеці, гори. Мені хотілося прищепити те, що можна відпочивати і не на п’яну голову десь у посадці, не «набухатися» і смітити, а проводити здоровий відпочинок. Тоді у рамках ГО «Кристал» у мене були такі правила, я мав право вимагати, адже робив усе не за гроші, а просто із власної ініціативи. Ось так і з’явилося правило говорити українською, співати українською, не пити і не курити. Старався ось так докупи культуру ліпити.
«Не те, щоби я не сприймаю християнства, я взагалі проти нього, бо там нічого українського немає»
– На Тернопіллі основна релігія – християнство. Ви ж говорите, що у Біблії немає нічого українського. То як Ви до цього прийшли?
– То почалося ще з тих самих…
(Вікторія Ушакова)
