Життя й справді непередбачуване. Колись Петрусь народився на цьому обійсті, щоправда, у хаті під стріхою. А коли йому було п’ять літ, кицька Мурка першою забігла у новий просторий будинок уже під шифером. Батьки, прості колгоспники, казна-якими зусиллями таки звели кам’яницю. Петро розповідає про це і непомітно струшує порепаною долонею сльозину, або ж таким рухом тамує ніяковість від розчулення.
Зараз йому, ой, як непереливки – з рідної хати штурханами виганяє дружина. Старший син мовчки те спостерігає, а молодший щоразу заступається за тата. «Якби не Василько (молодший син – авт.), пообламував би їй руки», – каже Петро.
Втім, ці часті сварки завершуються тим, що він йде геть. Повертається через день-два, коли душевні бурі трохи стишуються.
Звернутися до редакції чоловіка спонукала звістка, що Ірка (так називає свою колишню дружину) найняла адвоката, щоб остаточно виселити його з рідної хати. У їхньому селі уже таке було: дехто позивався про зняття з реєстрації інших мешканців задля оформлення субсидії. «Але то таке, – каже Петро. – Ці люди давно по закордонах, і їм байдуже, приписані чи ні у сільській хаті. А ось такої наруги, як наді мною, світ не бачив – виселити з хати, де я прожив усе життя».
Коли ж дійшло до з’ясування підстав такої поведінки колишньої дружини, стало дещо зрозумілим. Виявилося, Ірина є одноосібним власником хати. Як таке могло статися? З розповіді Петра, батьки повмирали один за одним з різницею півтора року. По смерті батька, який відійшов першим, Ірина дуже клопоталася про спадок. І те, що вона робила, виглядало навіть благородним. Вона казала до свекрухи: «Мамо, татову частину спадкуйте самі – ми не будемо претендувати». Петро у ці справи не вникав, бо, як він каже, «проти Ірки не попреш». Так і зробили: мати стала власницею цілої хати.
Лише згодом Петро збагнув підступний задум дружини. Мамі було 83 роки, вона чіпко трималася за життя і майже не завдавала клопотів. Ірина визвалася стати її опікункою, мовляв, нехай стаж «капає». Оформили. А через деякий час опікунка запропонувала оформити договір довічного утримання. Достеменно ні Петро, ні мати не знали, що це таке. Але хоче доглядати – нехай доглядає.
Аж по смерті матері Ірина переможно помахала папірцем – витягом з реєстру нерухомого майна. Вона стала власницею хати. Петро пішов радитися до знайомого юриста, і аж тоді розплющилися очі: оформляючи договір довічного утримання, мати фактично подарувала житло невістці. Адже за договором довічного утримання одна сторона передає іншій стороні у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та доглядом довічно. З’ясувалося, що право власності в Ірини вже давно – з того часу, як уклали договір. (Право власності на майно, передане по договору довічного утримання, виникає з моменту нотаріального посвідчення договору.) От тільки про це вона нікому не казала, аби не сполохати удачу.
Петро зараз ненавидить за це колишню дружину. Це ж яким треба бути стратегом, аби так обвести навколо пальця, вголос роздумує він.
Після того розлучилися – без суду. Ірина й тут виявилася передбачливою – дочекалася, щоб молодшому Васильку виповнилося 18 років. І вже за місяць-два колишня дружина вказала Петрові на двері, мовляв, ти тут ніхто, квартирант.
Я не розпитувала відвідувача редакції, чому їм так з дружиною не повелося у сімейному житті. Він алкоголік? Зовні не виглядає таким. Нероба? Хтозна…
Радше м’якотілий, з якого легко вити мотузки. Втім, тепер це не має значення – Петро по-справжньому зажурений планом Ірини викинути його на вулицю.
За порадами він і звернувся до редакції.
У юридичній площині його проблему слід розглядати через призму Житлового (прийнятого ще за радянських часів) та Цивільного кодексів. Так от, цими нормативними актами закріплені положення, відповідно до яких громадяни, котрі мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб. Члени сім’ї власника житлового будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються ним нарівні з власником, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
До членів сім’ї власника належать подружжя, їх діти і батьки. Членами сім’ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.
Врешті, є міжнародні стандарти, яких, свого часу ратифікувавши, дотримується Україна, наприклад, Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, відповідно до статті 8 якої, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Є судова практика Європейського суду з прав людини, яка однозначно стає на бік того, кого намагаються позбавити житла. Зокрема, поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв’язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Отже, у Петра є надія не стати безхатченком, відстояти своє право дожити віку у рідній хаті.
Ольга КУШНЕРИК
Обговорення