Коли Ігорева мама довідалася, що від нього завагітніла Григоркова Любця — відразу спровадила сина до армії. Бо ж молодий іще зовсім. Куди йому одружуватися? Навіщо зав’язувати хлопцеві світ пелюшками? Та й невідомо ще, чи то Ігоркова робота. Мало з ким тягалася дівка. Так себе виправдовувала Ольга, хоча серцем відчувала, що Ігор винен. Та й Любка наче не гуляща. Бо ж у селі всі — як на долоні, вже би росли за дівчиною золоті верби, якби гуляла… Багато різного передумала Ольга, та врешті вирішила, що все повинен розставити на свої місця час.
Незадовго Ігор прийшов у відпустку. Веселий, спраглий розваг. До Любці — ні ногою. Бо й стосунків між ними не було. Так, двічі провів додому. Хтозна, що вона собі понавигадувала. Він не був закоханим у неї — був просто наполегливим…
І ось тепер навіть не спитав у матері, як вона. Щоб не муляти очі односельцям, проводив безтурботні вечори, що так непомітно переходили в світанки, у сусідніх селах — на танцях і в інших дівчат. За тиждень поїхав дослужувати. Ольга заспокоїлася. Ні Любині батьки, ні вона сама до неї не приходили. Не просили ні брати Любку заміж, ні визнати дитинку. Гонорові.
Насправді ж ті гонорові важко пережили поговір, бо все село говорило, що Ігор утік, аби не одружуватися з Любою. І батьки не хотіли прирікати дочку на шлюб із чоловіком, котрий її не любить. Молилися лишень, аби дитинка здоровою народилась.
— Народження людини — не біда, а радість велика, — заспокоював Любцю батько Григорій. — Біда — смерть людини. Хай Бог боронить від цього…
— То буде твоя дитинка, Любцю, наша, — обнімала заплакану доньку мама. — А тебе ще знайде твоя доля. І з дитинкою знайде… Головне — роби правильні висновки з усього, що з тобою відбувається в житті.
Любця висновок зробила. Переплакала, переступила через образу, сором і жила далі. Вкотре переконалася, що є Бог на світі, коли сільські сороки принесли на гострих язиках новину: від Ігоря вагітна не тільки вона.
А тим часом до Ігоревих батьків прийшла делегація із сусіднього села — жінка, чоловік і їхня юна донька Надя. Як з’ясувалося, вагітна від Ігоря. Дівчина плакала, а її матір поставила Ольгу перед вибором: або Ігор одружується, або вона посадить його в тюрму.
«Ото бик племінний», — тільки й подумала Ольга про сина й запросила неочікуваних гостей до хати, щоб сусіди не зглядалися. Розуміла: діватися нікуди. Якщо й із цією дитиною поведеться так, як із Любою, то місця її родині в селі буде мало — доведеться виїжджати.
Через кілька днів Ольга поїхала в частину, де служив син, і відпросила його в командира, демонструючи довідку про вагітність нареченої. Відтак надавала Ігорю ляпасів і приволокла додому. Тут молодих швиденько розписали — й приголомшений наречений поїхав далі виконувати свій чоловічий обов’язок перед Батьківщиною. А коли повернувся з війська, в нього вже була дочка. Точніше, дві. Бо Любця теж народила дівчинку.
Люди поговорили про це — й забули. Люба вийшла заміж. Чоловік удочерив її Світланку, дав своє прізвище. Нарешті дівчинка мала тата. Знала, що нерідний, проте дуже полюбила його. І вже не діставала маму запитаннями, хто її тато, де він і чому так сталося, що не з ними.
Згодом сім’я переїхала до міста. Через два роки у Світланки з’явився братик. Роль старшої сестри хлопчика їй не дуже подобалася. Хотілося мати з ким говорити на дівчачі теми, поділитися сокровенним. Подруги в Світлани були, проте жодну з них вона не могла назвати найкращою.
І згодом доля подарувала дівчинці зустріч саме з такою. На початку дев’ятого класу Світлана побачила в шкільній книгозбірні незнайому ученицю, яка просила бібліотекаря дати їй «Голодні ігри» Сюзанни Коллінз. Цієї книжки в бібліотеці не було.
— У мене є, я тобі дам почитати, — запропонувала Світлана. — Маю всі три частини: «Голодні ігри», «У вогні» й «Переспівницю». Уже кілька разів їх перечитувала. І кіно бачила. Я — Світлана.
— А я — Юля, — відрекомендувалася дівчина. — Новенька.
Вона з вересня прийшла до їхньої школи та ще й у паралельний 9-Б клас. Досі навчалася в селі, але тато заробив за кордоном гроші, купив у місті квартиру, тож улітку вони переїхали.
Дівчатка вийшли, сіли на лавочку й розговорилися. Обом здавалося, що знають одна одну все життя. Як з’ясувалося, їм подобаються одні й ті ж книжки, фільми, музичні гурти. Світлана розповіла новій подружці про вчителів, однокласників, зорієнтувала, хто є хто. Дівчатка обмінялися номерами телефонів і почали товаришувати.
Щодня обоє поспішали до школи з радістю ще й від того, що побачаться, поговорять, домовляться погуляти разом. Кожна розповіла вдома батькам про свою нову подругу.
Якось, гуляючи після уроків парком, дівчатка розговорилися про своїх рідних, свої сім’ї. І так, слово за словом, речення за реченням з’ясували, що, швидше за все, є рідними сестрами. Світлана пообіцяла ще дещо з’ясувати в бабусі з дідусем, хоча сумнівів у тому, що в них один тато, не було. І вони придумали план, достойний кіносценарію.
Того року Юля попросила в мами дозволу запросити на свій день народження подругу. За святковим столом зібралися найрідніші: батьки і бабусі з дідусями. У домофон подзвонили — і Юля побігла відчиняти. А за кілька хвилин до кімнати увійшла Світлана. Привіталася, подарувала іменинниці подарунок.
— Дорогі родичі, — врочистим тоном сказала Юля. — Знайомтеся: це Світлана — моя рідна сестричка. По татові.
Ігор зблід. Бабуся Ольга раптово почервоніла — підвищився тиск. Надя вибігла з кімнати. Всі решту сиділи, мов укопані.
— Мою маму звати Люба. Дідуся — Григорій, бабусю — Марія, — продовжила Світлана. — Я принесла фотографії — можете подивитися, — і простягнула кілька світлин.
— Ми маємо право знати правду, — додала Світлана, обнявши сестру.
— І я маю таке право, — сказала Надя, повернувшись до кімнати. — Ми слухаємо тебе, тату…
Ігор не міг вимовити й слова. Говорити почала бабуся Ольга. Всі уважно її слухали.
— Чому ж ви нам тоді не сказали, що Люба вагітна? — спитала Надія.
— Але ж ти теж була вагітною, — відповіла свекруха. — Я як подивилася на тебе — маленьку, майже дитину, заплакану, то аж коло серця закололо. Не могла взяти на душу ще один гріх. Та й зрозуміла, що ви, свахо, так цього всього не лишите і ще направду Ігорка посадите в тюрму.
Ігор підвівся з-за столу, обняв дочок, ховаючи в русявих косах свої сльози. Йому було страшенно соромно за себе, молодого. Що міг сказати собі на виправдання? Він знав, що Люба завагітніла, що народила, знав, де її шукати… Ховав голову в плечі при випадкових зустрічах. Жодного разу не спитав, як його дочка, чи не потрібна їм його допомога. Він не мав за душею жодного виправдання.
— Вибачте, але я не можу назвати вас татом, — сказала Світлана. — У мене є тато. Один-єдиний. Він мене любить. І я його люблю.
Юля не дала батькові нагоди відповісти, бо відразу ж запропонувала:
— Ви тут посидьте, подумайте, дорога родино, з’ясуйте, хто винен у тому, що я аж тепер зустрілася з рідною сестрою. А ми зі Світланою підемо в кіно. О’кей, сестро? — і потягнула Світлану з кімнати.
Дівчина навіть не почула голосу свого біологічного батька. Лишень помітила, що справді схожа на нього. Але їй більше подобається думати, що схожа на Юлю. В Юлі такі ж блакитні очі й таке ж русяве волосся, як у неї.
автор: Лілія Костишин
Фото з вільних джерел
