За останні місяці релігійна тематика стала однією з топ-тем в порядку денному життя країни. Українці очікують надання автокефалії українським православним церквам від Вселенського патріарха.
Щоб з’ясувати позицію і погляди греко-католиків на останні процеси в православ’ї, «Вголос» запросив до розмови отця Івана Гаваня, викладача Дрогобицької Духовної семінарії, богослова, протоієрея, колишнього багаторічного головного редактора журналу «Богословія».
– Отже, отче, чи справді така жадана в Україні автокефалія відчутно зможе зміцнити нашу державу?
– Спочатку в цій темі вартує здійснити невеличкий екскурс в історію. З боку української влади перша ініціатива до автокефалії була ще на зорі нашої незалежності, за президентства Л. Кравчука, який підтримав відцентрові зусилля митрополита Філарета щодо виходу із Російської Православної Церкви і створення УПЦ Київського Патріархату.
Другий етап автокефалізації почався після «Помаранчевої революції» за президентства В. Ющенка, коли до України у 2008 р. приїжджав Патріарх Варфоломей. За неофіційною інформацією, уже тоді він мав томос про автокефалію Церкви в Україні, однак не проголосив його через незгуртованість православних конфесій і намагання патріарха Філарета здобути собі особливі преференції. Інакше кажучи, як і все в затіях В. Ющенка, і цей план виявився погано підготовленим і незавершеним.
І тепер настав 3-й етап автокефалізації українського православ’я, коли 9-го квітня 2018 р. Президент П. Порошенко провів кількагодинні переговори у Фанарі (Стамбул) з Патріархом Варфоломеєм і відразу проголосив про можливий томос на автокефалію. Патріарх заявив, що і хоче, і може проголосити автокефалію для Православної Церкви в Україні. До цього процесу активно підключилася і Верховна Рада, і єпископати УПК КП та УАПЦ. Знову ж таки за неофіційною інформацією, є десять підписів від єпископів УПЦ МП на підтримку томосу й автокефалії.
Реакція суспільства на ці процеси є різною попри зверхню медійну радість. І нижче поясню чому.
Усі ці зусилля православних і просто патріотів України мотивовані одною ідеєю: «Єдина держава – єдина церква!» Ця теза відповідає східнохристиянській традиції у світлі богословсько-еклезіологічної теорії про симфонію (співзвучання) Церкви і держави. У нинішніх умовах війни ця ідея особливо посилилася через електризацію національно-політичних настроїв та мотивацій. УПЦ МП почала виглядати просто анахронізмом, «інородним тілом» в українській нації і державі. Тож реакцією на військову агресію Росії стало бажання утвердити свою українську автокефалію як запоруку духовного, тобто поглибленішого, відокремлення від Росії. Це природна і потрібна реакція, бо ж зрозуміло, що автокефалія зміцнюватиме державу.
Проте цей процес несе в собі значущі виклики і, навіть, загрози. Один з них – це поглиблення в майбутньому розколу і відчуження між православними Церквами і всередині православних вірян, адже УПЦ МП зберігатиме ще довго свої позиції і масштаби впливу. Почнуться конфлікти на персональному рівні, у протистояннях окремих громад і парафій, у питаннях власності тощо. Адже єпископи – не якісь волонтери, що стануть трудитися Христа ради.
Тому зараз важливо пізнати мотиви, які стимулюють світську владу посилювати автокефальні процеси. Як це не прикро, але тут явно проглядає кон’юнктурно-політичний інтерес президентської влади сподобатися виборцеві напередодні майбутніх президентських виборів у березні 2019 р. У чомусь ця форсована боротьба за автокефалію нагадує попередню боротьбу вищої влади за безвіз: ті самі пафосні заяви, та сама тональність «спасіння» від можливого успішного результату, той самий популізм в риториці.
Тобто сучасному процесові автокефалізації Церкви явно бракує духовної глибини, моральної злагоди в суспільстві, чистоти і християнського світла при реалізації конфесійних стратегій перебудови православного соціуму в Україні. Є доволі прагматичне і навіть цинічне бажання політичних верховодів використати у своїх цілях настрої і бажання вірян. Парадоксом ситуації є те, що ідея томосу й автокефалії дуже популярна в греко-католицькій Галичині, бо тут більше грають патріотичні почуття галичан, які є традиційно сильними. Однак перевага політичного над духовно-конфесійним не завжди буває благодатною.
– Зараз очевидно, що для загалу поняття «автокефалія» накладається на поняття «помісність» Церкви. Як тут провести розмежувальну лінію?
– Помісність означає, що єдина, соборна (католицька) Церква існує у всій повноті там, де живе Божий народ і проповідується Євангеліє. Помісні Церкви – це явище євангелізації. Помісна Церква формується у народі, входить у його культуру і преображує її (наповнює християнською духовністю, етикою і світоуявленнями). Це католицька (соборна) Церква у конкретному місці, на певній етнічній і географічній території.
У І тисячолітті по Р.Х. помісні Церкви творилися в єдиному середовищі Римської (згодом – Візантійської) імперії. Тому знаками їхньої єдності були служіння Римського єпископа і особа Візантійського імператора. Після розколу 1056 р. і занепаду Візантії (ХІV ст.) і початку творення національних держав, побудованих на етнічному принципі (Болгарське, Сербське, Московське царства як головні) почався процес переходу ідеї помісності в ідею автокефалії (посилення державного суверенітету, національне зміцнення суспільств). Таким чином тема помісності отримала значення автокефалії (самоуправи).
Термін «автокефалія» містить у собі конфесійно-полемічне значення: через претензію Римського єпископа на головну роль у Католицькій Церкві національні Церкви почали підкреслювати власне самодостатнє ієрархічне управління, віддаляючи насамперед Римського, а згодом і Константинопольського єпископа.
Отже, у І тис. помісність не суперечила єдності Християнської Церкви, а, навпаки, являла її багатогранність, поліфонію. У ІІ тис. поняття помісності набуло значення автокефалії, що зменшило ідею помісності, бо не так повно виражається єдність Христової Церкви. Служіння ж єдності Церкви, носієм якого був Римський єпископ – папа Римський, штучно і не адекватно перенесли на Константинопольського патріарха, назвавши його «Вселенським». Грецькою «Вселенський» звучить як «екуменічний», буквально – «імперський». Виходить парадоксально: християнської імперії давно нема, а титул «імперський» залишається по сьогодні…
– Яке місце займає УГКЦ в сучасних церковних процесах України?
– Греко-Католицька Церква – це помісна церква в апостольському розумінні цього поняття, пряма спадкоємиця Києво-Галицької митрополії Володимирового Хрещення. Помісна Києво-Галицька митрополія за своєю долею ніколи не була автокефальною, хоча, на жаль, сучасні історики Церкви і церковні діячі, єрархи зловживають поняттям автокефалії і виводять її з часів Ярослава Мудрого (ХІ ст.). А якщо Церква не була автокефальною, то й не була православною в конфесійному розумінні цього слова. Після Берестейської Унії у 1620 р. створилася (великою мірою завдяки військовій силі козаків гетьмана П. Сагайдачного) конфесійно православна Церква на основі паралельної єрархії.
Приймаючи Унію, єрархи Києво-Галицької митрополії залишилися вірними принципові помісності І тисячоліття, суть якого вбачали в сопричасності з Римським єпископом. Однак на той час ця помісність виявилася дещо ущербною, неповною через монархічний світогляд, який панував у Римській Церкві (ідея сильного й абсолютного правителя), тому це явище закономірно отримало назву «уніятизму» (приєднання, підпорядкування).
Починаючи від доби митрополита А.Шептицького, УГКЦ повертається до ідеї своєї помісності і поглиблення її. Й.Сліпий проголошує себе Патріархом, а Блаженнійший Любомир Гузар – курс на досягнення Патріархату. Важливий крок – відродження синодальності в УГКЦ, тобто самоуправління через синод єпископів.
Тепер ви можете зрозуміти реакцію УГКЦ на процеси автокефалізації в Україні: це справа братів по Києво-Галицькій спадщині, яка не має прямого стосунку до УГКЦ.
Що цікаво, сам процес до автокефалії не обійшовся без умовних «уніятів». Так, першим, хто критично оцінив прагнення автокефалії в Україні був митрополит РПЦ, права рука Патріарха Кирила, Іларіон Алфєєв, який заявив, що «весь цей процес – це інтрига уніятів». Бо, мовляв, Верховна Рада України «наполовину складається з уніятів», а вони всі сплять і мріють «відірвати православну Україну від її сестри Росії, аби привести до Риму».
І в середовищі українських православних звучить тема «уніятів»: мовляв, автокефалія допоможе зупинити агресивний розвиток уніятства в Україні (такою є й логіка Патріарха Варфоломея). В іншому випадку маємо обмовку за Фройдом: таке сприйняття УГКЦ, чисто світське сприйняття, продемонстрував Президент П.Порошенко, коли обмовився, що українські християни обійдуться і без Москви, і без Ватикану. Це подібно до його знаменитої обмовки про «цинічних бандер»… Тобто нашу верховну владу, на жаль, ще лякає і український націоналізм, і західне християнство, попри всю її популістську прозахідну політичну риторику.
– А нинішній церковний поліфонізм, співіснування різних християнських традицій і конфесій не сприяє більше духовній і громадянській суверенності українського суспільства?
– Поліфонізм Церков був даром Божим для України від часу її незалежності. На перший погляд, саме єдність християн нібито однозначно сприяє зміцненню держави і нації. Насправді ж поліфонізм оберігає українство від відвічних спокус світської влади використовувати Церкву в своїх інтересах (як це багато разів було в усіх православних країнах; найяскравіший приклад – Московія). Автокефалія може бути вигідною для нашої державної бюрократії – дуже захланної, клептократичної, відірваної від національних традицій, безвідповідальної, – оскільки дасть їй можливість освячувати свої дії і безконтрольну владу над суспільством ідеями й теоріями про «сакральність» українського вибору.
З’являться умови, коли навіть дуже чесні єрархи змушені будуть мовчати на гріхи влади, управлінської бюрократії, бо та захищає нібито як святість привілейовану автокефалію. Своєю чергою, державні мужі будуть всіляко підтримувати клерикальні впливи «обраної Церкви», щоб сподобатися їй і отримати від неї абсолютну підтримку. Таке собі: «Своя своїх познаша…».
Зрештою, хто буде носієм новітньої Церкви: стара єпископська гвардія «московського гарту», з її примітивною освітою і малодуховним життям? Це пряма дискредитація традицій Церкви та паралельний потужний невидимий імпульс для протестантських рухів, які використають умови «одержавлення» Церкви для розгортання своєї пропаганди щодо збереження «суверенності особи перед царством Кесаря».
Разом з тим ідея автокефалії має велику позитивну інтенцію: здобуття канонічності. Це виб’є ґрунт під критикою з боку РПЦ, яка зробила з цього головний аргумент для свого наступу на Україну. Неканонічність – це безблагодатність в діях Церкви, неможливість спасіння і життя вічного. Тому прагнення автокефалії є природним і закономірним.
Водночас ми маємо пам’ятати, що цей процес не вартує форсувати через складну структуру і стан нашого суспільства та й Церкви. Ні народ, ні політичне керівництво держави, ні єрархи не дозріли до автокефалії. Усі вони є носіями т.зв. «уніятського» мислення, себто очікування, що ззовні хтось дасть поштовх, прийде благодатний вплив. Це подібно до наших уніоністських стремлінь щодо ЄС: ми воліємо не перебудовуватися, не зростати, не зміцнюватися самі, внутрішньо, а лише чекаємо, що ззовні отримаємо все, без наших зусиль.
Гадаю, атмосфера міжцерковних стосунків в Україні буде найсприятливішою, найпліднішою тоді, коли вдасться реалізувати відомий принцип: «Різні, але рівні!» Ми всі єдині у спадщині Києво-Галицького християнства.
Олег Баган, Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова
