Організатора злочину засудили на 14 років позбавлення волі, одного виконавця — теж на 14, іншого — на 13, а пособника — на 4. В усіх мали б конфіскувати майно, хоча реально вони нічого не мають у власності. Суд також зобов’язав їх солідарно сплатити 2 млн. гривень моральної компенсації на користь вдови активіста Наталії Ващенко, але й на виконання цієї частини вироку теж годі сподіватися.
На виголошення вироку підсудні не приїхали до зали суду, слухали через зв’язок відеоконференції, до того ж… сидячи. Почувши, кому який термін призначив суд відбути за ґратами, почали нервувати, хтось із них схопився за голову. Очевидно, вони подаватимуть на апеляцію. Про те, чи вважає вирок справедливим потерпіла сторона, «НОВА…» запитала у вдови вбитого активіста Наталії Ващенко.
— Рішення справедливе, побудоване на наявній доказовій базі. Мені як потерпілій, звісно, хотілося б, щоб їм дали найвищу міру покарання. Підсумовуючи слухання справи у суді першої інстанції упродовж 14 з половиною місяців, скажу, що було нелегко, але добре, що колегія суддів була неупередженою. Як тільки призначили слухання у Зборівському районному суді, я обурювалася, що закинули справу так далеко від Кременця, хвилювалася, як туди добиратимусь, але наприкінці зрозуміла, що так на краще. Зборівські судді ретельно вивчали справу, вислуховували кожну сторону, задовольняли клопотання, ішли усім назустріч, навіть коли вже несила було терпіти через свідоме затягування процесу підсудними. Думаю, справа на цьому не закінчиться, буде ще апеляція, можливо, і Європейський суд із прав людини, бо ж організатор злочину не визнає своєї вини.
— Яка ваша думка щодо призначеної суми моральної компенсації?
— Ясна річ, її не сплатять ніколи. У засуджених нема майна, те, що мали, давно переписали на рідних. Навіть вилучене в них авто як речовий доказ, як мені повідомили, піде на користь держави.
— В останньому слові підсудні просили у вас вибачення…
— Вбили чоловіка — і вибачити?! Вони це казали для годиться, щирості я не відчула. Якби це сталося ненавмисно, то ще би можна якось розуміти, а вони планували вбивство, завчасно готувалися, спеціально приїхали для цього на Тернопільщину.
— Упродовж судів ніхто із їх рідних не намагався з вами поспілкуватися?
— Ніколи.
— Чи є матеріали, які не були взяті до провадження по чотирьох обвинувачуваних, оскільки вони більш потрібні у справі по замовнику вбивства?
— Так, деякі матеріали поки що становлять таємницю слідства. Поки не можу розголошувати жодних подробиць.
— Що потрібно, аби справа щодо замовника була розкрита?
— Докази, а ще — принципова позиція правоохоронних органів. Наразі проводиться певна робота, можливо, не так швидко і результативно, як би хотілося. Час від часу ознайомлююся з напрацюваннями слідчого по справі, аналізую все. Сподіваюся, з часом з’являтиметься ще якась корисна інформація. Буду відстрілюватися до останнього набою! Не можна здаватися! Щоб встановити правду, треба тримати все це під контролем.
— Хто підтримував вас упродовж судового процесу?
— Мої друзі, співробітники, побратими чоловіка з «Народної ради Кременеччини», зокрема, Віталій Савчук, Ігор Бендасюк, Олександр Гринюк та Олександр Сільвеструк. Безмежно вдячна за підтримку та допомогу адвокату Володимиру Твердохлібу. Приїжджали на суди представники «Правого сектора». А ще я вдячна журналістам, які були зв’язковою ланкою між залом суду та громадськістю, доносили до суспільства, як розгортається справа. На кожній прес-конференції керівника обласної поліції журналісти цікавляться розслідуванням справи щодо замовника.
— На жодному засіданні не було ваших синів… Ви свідомо не брали їх?
— Для нас тема вбивства батька закрита. Віталій живе у наших серцях… Можливо, з часом сини подорослішають і ми це обговоримо. Наше родинне життя змінилося, ми багато втратили. Дуже важко… Але треба жити, ставити дітей на ноги. У мене хороші сини: молодший — гімназист, старший працює за кордоном, у чужій державі роботодавець підписав із ним безстроковий контракт. На жаль, в рідній країні вони не потрібні… Моїм синам нема майбутнього у Кременці — на прізвище Ващенко тут табу. Прошу у Бога мудрості, як правильно чинити у важкі хвилини. Нещодавно товаришка моєї мами подарувала мені календар з гарними рядками: «Боже, дай мені розум і душевний спокій, щоб змиритися з тим, чого я не можу змінити; силу змінити те, що можу, і мудрість відрізнити одне від другого». Ці слова хтось написав для мене. Ними й керуюся. Що можу змінити — змінюю, на що можу вплинути — впливаю.
— Пан Віталій багато зробив для кременецької громади, за справедливість пожертвував найціннішим… Чи цінують?
— Жертву мого чоловіка не те, що не цінують, вона нікому не потрібна. Про його справи вже забули… Хоча є окремі люди, які підходять і кажуть, що не зустрічали більше такої справедливої людини, як був Віталій. Шкодують, що так сталося, бо в місті та районі можна було б розв’язати чимало питань. Дехто з людей збайдужів, інші просто бояться переслідування місцевої влади. Не забудуть ніколи Віталія Ващенка люди з владних кабінетів. У мене було таке враження, що вони прийшли на похорон мого чоловіка, щоб пересвідчитися, що він точно лежить у гробі. Після того святкували День міста, співали, декому присвоїли високі звання. Їм розв’язалися руки — тепер можна красти, фальсифікувати. І це не буде викрито і покарано.
— Чи варто боротися за справедливість у нашому суспільстві?
— Боротися варто і треба! Хоч і усвідомлюю, що нема змісту класти своє життя за ідею, ставити під загрозу свою родину… А винні у цьому ми всі, бо не маємо своєї громади, ніколи не визнавали своїх героїв. До якого часу про Бандеру говорили як про бандита? Досі не знаємо, де могила Шухевича… Маємо те, що маємо, і те, на що заслуговуємо. Хто має змогу — виїжджає із країни. В Україні, на жаль, не потрібні свідомі чесні люди.
Джерело: НОВА Тернопільська газета
