Священик із Тернополя, ключар кафедрального собору свв.Костянтина та Єлени, відомий блогер і релігійний діяч протоієрей Євген Заплетнюк у своєму новому дописі розповів грунтуючись на Біблії, чому священиків називають “отцями” і чи можна таке робити.
Для того, щоб зрозуміти сенс заборони Спасителя називати когось отцями та вчителями, слід найперше повернутися до дослідження всього контексту, загального фону казаного Спасителем, а також, проаналізувати кому та за яких обставин було промовлено ці слова. Це класичний метод вірного, православного дослідження Біблійних текстів.
Найчастіше сектанти йдуть іншим шляхом, намагаючись показати власну правоту, а при цьому – помилковість суджень представників Церкви, вириваючи окремі фрази чи слова з загального біблійного контексту. Звичайно, так робити не припустимо, бо Слово Боже слід розглядати в його гармонічній цілісності, як Творіння одного Автора, що віками розмовляв з людством через своїх посланців – пророків, апостолів, і навіть безпосередньо – ставши людиною. Не може один фрагмент суперечити багатьом іншим. Якщо таке стається, то це означає, що чужа інтерпретація біблійного тексту є помилковою.
Отже, сектанти часто наводять цитату з Євангелія від Матфія, де Христос каже так: «І отцем не називайте собі нікого на землі, бо один у вас Отець, Який на небесах» (Мф.23:9). Цим фрагментом часто дорікають і православним священикам, яких називають «отцями», і православним віруючих, які «отцями» називають своїх священиків, духівників.
Все ж, давайте розглянемо цей фрагмент у контексті. Це буде важливо для всіх, а особливо тих, хто ніколи про це не думав.
«Тоді Ісус промовив до народу і учеників Своїх, 2 кажучи: на Мойсеєвому сидінні сіли книжники та фарисеї. 3Отже, все, що кажуть вам додержувати, додержуйте і робіть; а за ділами їхніми не робіть, бо вони говорять і не роблять. 4 Зв’язують важкі тягарі, які неможливо носити, і кладуть їх людям на плечі; самі ж і пальцем своїм не хочуть зрушити їх. 5 Всі ж діла свої роблять так, щоб їх бачили люди: розширюють пов’язки* свої і подовжують край одежі своєї. 6 Також люблять возлежати на перших місцях на вечерях і сидіти на перших місцях у синагогах; 7 і вітання на торжищах, та щоб люди звали їх: учителю, учителю! 8 Ви ж не називайтесь учителями, бо один у вас Учитель — Христос; усі ж ви — браття. 9 І отцем не називайте собі нікого на землі, бо один у вас Отець, Який на небесах. 10 І не називайтесь наставниками, бо один у вас Наставник — Христос. 11 Більший же з вас нехай буде вам слугою. 12 Бо хто підносить себе, той принижений буде, а хто понижує себе, той піднесеться. 13 Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що зачиняєте Царство Небесне перед людьми, бо ви і самі не входите, і тим, хто входить, не даєте увійти» (Мф.23:1-13).
Із більш повного контексту стає зрозуміло, що Христос звертається тими словами зовсім не до православних священиків, а до книжників і фарисеїв, які на час тих подій уже не могли називати себе учителями та отцями. Вони більше не проповідували Істини, але з приходом на землю Спасителя взагалі зробилися її першими ворогами. Вони шукали Істину не для того, щоб жити по ній, а для того, щоб розіп’яти Її на Голгофі. Не до Бога вони кликали людей, а до самих себе. Не справжньої праведності вони шукали, але похвали від народу.
Саме тому, що ця заповідь мала конкретних адресатів, треба відверто сказати, що серед віруючих людей вона ніколи не виконувалася. Віруючі люди й надалі продовжували називати своїх учителів – учителями, а отців – отцями. До речі, в багатьох мовах немає категоричного поділу на «отців» і «татів». Тому, вказівка Спасителя при буквальному виконанні сектантами мала б також бути у вигляді заборони називати рідного батька батьком, а шкільного вчителя – вчителем. Мова про таке узагалі не йшла. Мова йшла про духовну гідність старосвітнього духовенства, яке втратило свою харизму.
Доказом цього може бути наступне. Вже апостол Павло не тільки інших називав отцями та наставниками, але й підкреслював, що він сам є отцем для вірних громади в Коринті: «бо хоч у вас тисячi наставникiв у Христi, та не багато отцiв; я родив вас у Христi Iсусi благовiстям» (1 Кор.4:15).
Називаючи себе отцем, апостол робить це не через гординю, а наголошуючи на особливому духовному зв’язку, який є у кожного священнослужителя зі своєю, дорученою від Бога, паствою. У посланні до Галатів той же апостол пише про це так: « Дiти мої, для яких я знову в муках народження, доки не вiдобразиться у вас Христос!» (Гал:4:19). Якщо паства Павла для нього є духовними дітьми, то сам Павло для них є отцем, чого не хочуть бачити сектанти.
Ще раз про грошолюбних священиків і заздрісних критиків – якщо не читали.
Так само й Іоан, – «Апостол Любові», пишучи своє послання називає своїх адресантів «дітьми, діточками»: « Діти мої! Це пишу вам, щоб ви не грішили, а коли б хто згрішив, то ми маємо заступника перед Отцем, Ісуса Христа, Праведника» (1Ін.2:1). Це говорить про те, що священнослужителі Церкви Христовою мають особливий зв’язок із своєю паствою, так само, як тілесні батьки мають зв’язок із своїми дітьми. Окрім цього, у цьому фрагменті чітко видно, що Іоан категорично розрівняв свою роль – роль отця духовного, та роль Отця Небесного – Бога та Ісуса Христа. Чому протестанти плутають ці поняття – незрозуміло.
Навіть Сам Христос у своїй притчі про багатія та Лазаря називав Авраама – отцем (Лк.16:24). Хіба ж Він міг суперечити Сам Собі? НІ, не міг, тому й розповідаючи притчу про блудного сина не боїться повторювати це слово «встану, піду до батька мого і скажу йому: батьку! (отче!)Згрішив я перед небом і перед тобою» (Лк.15:18).
Отже, старозавітні церковнослужителі не були для людей отцями та учителями, і саме тому Господь заборонив їм себе так називати. Натомість, навіть Апостоли, які на власні вуха чули таку заборону, чудово розуміли, що вона їх не стосується. До часу П’ятидесятниці вони були рівними між собою, братами і сестрами, але по цьому Господь відділив своїх нових служителів, даючи їм духовну владу прощати та затримувати людям гріхи (Мф.18:18), а при кінці світу саме Апостоли сидітимуть на дванадцяти престолах і будуть судити народи: « Ісус же сказав їм: істинно говорю вам, що ви, які пішли за Мною, при відновленні світу, коли Син Людський сяде на престолі слави Своєї, сядете і ви на дванадцяти престолах судити дванадцять колін Ізраїлевих» (Мф.19:28). І саме посилаючи на проповідь Євангелія святих Апостолів (спадкоємцями яких є сучасні єпископи та священики), Христос обіцяв супроводжувати «по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28:19,20). Бог у доступній повноті перебуває не з абстрактними братами та сестрами, але зі Своєю видимою Церквою.
Апостол тому й пише Ефесянам, що Бог «настановив одних апостолами, iнших пророками, iнших євангелістами, iнших пастирями та вчителями» (Еф.4:11), що не вириває з контексту слова Христові. Чи всі рівні перед Богом? Так. Чи всі ми брати та сестри? Звісно. Але чи всі маємо одній й ті ж таланти та покликання? Безперечно, що ні! Хтось отець, а хтось – син. Хтось учень, а хтось учитель.
Все ж, варто сказати й про наступне. У традиції Православної Церкви не прийнято священикам називати себе отцями, говорячи про власну персону. Представляючись священик називає себе лише по сану – «священик Петро», а не «отець Петро». Випадки, коли представники духовенства порушують таку традицію – свідчать про ієрейське невігластво, варте всякого осуду. У вузькому, богословському значенні цього терміну священик без пастви взагалі не є «отець». Так само, жоден ієрей не може зватися «отцем» ні стосовно своїх співбратів священиків, ні тим більше – стосовно архієрея – єпископа. І вже безперечно, для православної традиції безглуздо називати священиків за католицькою традицією «святим отцем». Про святість людини може знати лише Бог і Церква. Тому, таке звернення для православного вуха звучить лише саркастично, з іронією.
Розрив деяких людей із Церквою неминуче призвів до того, що вони перестали вірно розуміти Святе Писання. Нагадуючи Павлові слова, разом із ним скажемо: «не будемо залишати зiбрання свого, як у деяких є звичай» (Євр.10:25), а будемо триматися дому Божого, «яким є Церква Бога Живого, стовп i утвердження iстини» (1 Тим.3:16). В цьому запорука не лише вірного прочиттання Біблії, але Життя Вічного.
Протоієрей Євген Заплетнюк, м.Тернопіль
Богослов.орг
