Влежані груші для багатьох доносять запах дитинства. І якщо у вашому садку груші не росли – вони росли у сусідському…
– Не знають цього запаху теперішні діти, – хитав головою Петро Степанович, – мало де на міських базарах продають справжні домашні груші, сонячні гігантські лампочки, над якими роєм оси. Та й в селах тепер так не родить, як ото за моєї пам‘яти…
Не тільки Петро Степанович пригадує отой запах медових груш – а й всі хлопчаки його сільського дитинства, яким ой як кортіло наїстися їх від пуза. Та була на подвір‘ї у них своя охоронна система – баба Маринка зі своїм Джульбарсом, яка денно і ношно стерегла від тих опришків своє добро. Навіть коли малий ще Петько по доброті душевній виносив друзям одну величезну грушку, баба голосила, наче її геть обікрали. Тож місцеві хлопці вигадували різні комбінації в обхід тої охоронної системи. І одного разу їм таки вдалося наїстися грушок баби Маринки.
В селі хто вже пас череду – був майже дорослим парубком. Вони дивилися на малу босоту, як великого болота кулики. Коли Петько проводжав очима корів, що йшли вдосвіта на пасовисько, аж сльози наверталися. Бо півроку тому їх Красуля – лагідна молочна корова здулася і ветеринар її не врятував. А Петькові так хотілося мати свою коровку, пити парне молоко і взагалі бути великим господарем. Тож коли пастухи побачили той тужливий погляд малого – відразу здогадалися про його таємні мрії. А про що колись мріяли хлопчаки? Звісно ж не про новий мобільник чи комп‘ютер, мопед чи джинси від Армані. Все було простішим. І коли пастухи запропонували Петькові бартер – верету грушок за корову – він не роздумуючи погодився.
Хто ж порівняє такі речі? Під вечір тихцем малий визбирав і позривав всі грушки, до яких достав, поскладав у бабину верету і став виглядати пастухів.
За якийсь час за пліт заглянув один і сказав Петькові так правдиво, що на його слові можна було мур мурувати: «Давай грушки, а як стемніє, ми приженемо тобі одну корову, гарну, як твоя Красуля». Вже й стемніло, вже баба Маринка кілька раз гукала додому їсти, а корову не гнали…
Виглядав Петько, доки зорі не вийшли пастися на нічні луги і зі сльозами пішов спати. Домашні не могли дотямити, чого малий хлюпає носом, чи що болить, чи хто образив. Але Петько – ні пари з уст. Знав, що тих грушок баба йому не подарує.
Зранку баба Маринка гула на все подвір‘я, як порожня бочка: от псячі діти, знов обнесли садок…І щоб вона не кляла даремно, Петько зізнався, що заміняв грушки на корову. На диво, баба не побігла до пастухів лаятися. Якось дивно усміхнулася і погладила малого по маківці: не журися, мовляв, приженуть тобі корову. Але не нині і не завтра. Ще треба, щоб та худібка підросла…
І десь за місяць з‘явилась в них на подвір‘ї теличка, яку баба Маринка дозволила назвати Петькові. «Бо то твоя худібка», – казала. Відтоді шестилітній Петько став господарем. І виганяв у череду свою золотисту миньку Грушку, дивлячись на пастухів так значимо, що погляд той на однім кілку і не повісиш.
Зоряна ЗАМКОВА
