Тернопільська радіожурналістка розповіла секрет сімейного щастя (Фото)

— Мудра жінка та, яка вміє правильно розставити акценти, – усміхається Ірина. – Ну, не приготувала я нині той клятий борщ. Не біда, що в холодильнику, окрім яєць і слоїка варення, нічого нема. Але подивись, чоловіче, як чистенько в нашій хаті! І як рясно в саду цьогоріч яблука вродили! А твоя дружина — ще той мудрагелик, вже замовила швидку доставку піци (чи суші, на ваш смак). Словом, вміння перемикати увагу, не бути нудною і вміти дивувати — ці якості справжній скарб для кожної жінки.

Ірина Моргун народилася у селі Велике Вербче Сарненського району Рівненської області. За освітою – магістр культурології. Працювати на радіо почала під час навчання на третьому курсі Рівненського державного гуманітарного університету. Перше місце роботи – радіо «Край» РОДТРК.

— Переїжджаючи до Тернополя, шкодувала себе, – розповідає. – Бідачка, куди ж ти їдеш? А як же плани щодо наукової роботи, викладання в інституті, кар’єрне зростання? Вже пізніше зрозуміла: дурня це все. Виявляється, моя жертва заради дорогої серцю людини мізерна. Це йому, живучи зі мною, доводиться жертвувати значно більшим — власним спокоєм, наприклад.

Ірина, коли виходила заміж,  керувалася передусім інтуїцією і вважає, що не помилилася.

— Ідеальний чоловік — це особа з добре розвиненим почуттям відповідальності. У те, що чоловіка можна перевиховати, не вірю. Як на мене, секрет вдалого шлюбу і спокійного сімейного життя у вмінні йти на компроміс.

Не подобається, коли чоловіки одягають те, що робить їх схожими на жінок. І ще.  Мужчина в будь-якому віці у вузьких штанцях з дупцею по коліна мого зацікавлення не викличе. Дуже люблю, коли мужчина вбирається у вишиванку. Але якщо примудриться вдягнути її під класичний чи офісний костюм – все… Він для мене як ікона стилю вмер.

До свого зовнішнього вигляду Ірина Моргун також вимоглива.

— У жодному разі не сяду на ровер у вечірній сукні, а на роботу не прийду в коротесеньких шортиках. Але люблю робити яскраві акценти в одязі. Вважаю, що життя красиве, коли кольорове.

Кажуть, негарних жінок не буває. Будьмо відверті: переважній більшості милують око в міру вгодовані та доглянуті створіння ще й зі смаком одягнені. Але, як відомо, будь-яке диво триває три дні і з однією красою жити не будеш. Хоча мені завжди подобалися красиві люди. Буває, може привернути увагу якась дрібничка. Тому одне з моїх улюблених занять – спостерігати за людьми. Може, у когось з вас виникала думка: «Чого це вона так витріщилася?» Вибачте, я без претензій, хобі у мене таке.

З чоловіком Юрієм Ірина виховує двох дітей – Олену та Олександра.

— Виховуючи двох дітей, насамперед намагаємося враховувати їхні бажання. «Тато сказав» чи «Мама наполягає» – ці правила в нашій сім’ї дієві, але стараємося їм пояснювати, чому вирішили саме так, а не інакше. Звісно, вони бунтують, сперечаються. Переконана, поводитися треба так, аби діти мали позитивний досвід. Що з цього вийде — побачимо, коли вони виростуть.

Наша старшенька досягла підліткового віку, починає трохи віддалятися, самозаглиблюватися. Щоб контролювати ситуацію, намагаюся з нею проводити більше часу. Каюся –  меншого розцяцькала. Довелося змінити вектор виховання цього мужчини –  тепер з ним тато воює.

Найважливіше для Ірини – свобода, попри заглиблення у сім’ю, побут і роботу, яка забирає багато часу.

— Свобода – це щось схоже на можливість відкинути певні умовності. Задля щастя потрібно лише жити в мирі із самим собою. Іноді мене запитують, чи змогла б я сидіти вдома? Так, доглядала б квіточки, пильнувала банячки… Але недовго.

У всьому Ірина звикла бути відмінницею, вдома – також.

— У побуті я естетичний педант,  – продовжує. – Неорганізований, захаращений простір мене пригнічує. Вдома має бути гарненько, все на своєму місці. Люблю облаштовані зі смаком помешкання. Коли діти були дрібніші, думала, захворію на якусь досі невідому людству просторово-клінінгову хворобу. То конструктор під ногами валявся, то ті бісові мікроскопічні «ніндзяги» під килим залазили… Тут – папір різали, там – вже стіни помалювали…  Тепер за чистоту й порядок боремося разом.

Мене з дитинства вчили все робити на відмінно. Маю з цим пожиттєвий клопіт. Пригадую, як складно було на першій роботі. В колективі працювали різні люди. Їхній життєвий досвід і професійні здобутки були й залишаються для мене надзвичайно вагомими. В той період я дуже боялася осоромитися, зробити щось не так або ж не виконати якесь завдання. У результаті доводилося дерти з-під себе, ловити на льоту, щоб тримати марку й не пасти задніх. За цей життєвий досвід і слушні поради я  їм дуже вдячна.

До речі, у людях мене дратує аморфність. Не люблю лінивих. У мене був славний дідусь, знаний майстер на всю околицю. Будував церкви, хати, займався ковальством. Умів зробити і воза, й бочку, і скрипку. Трудоголіком був. Іноді косив чи ладнав щось на третій день престольних свят. Всі обурювалися, а він казав: «Робота – не гріх, лінощі гріх».

Ціную в людях щирість. Захоплююся тими, хто має велику силу волі. Підтримую думку про те, що наше оточення нас формує.

Свої недоліки, які заважають їй у житті, Ірина відкрито визнає. Каже, що постійно потрібно працювати над собою.

— Не вмію визнавати своїх помилок, — каже. – А якщо й намагаюся, то роблю це невчасно. В цьому плані ще є над чим працювати. Коли маю поганий настрій, ходжу й дратую всіх навколо. Коли відчуваю, що атмосфера досягла точки кипіння, тікаю до спортзалу, на ровер або в інше місто. І, диво-дивне – настрій піднімається пропорційно до подоланих кілометрів. А ще якщо не з’їла впродовж дня щось солоденьке, яблуко чи горішки – все, день пропав. Якби був клуб емоційно залежних – записалася б туди першою. Тому заняття у спортзалі двічі на тиждень і ровер коли заманеться рятують від нестачі таких потрібних моєму організмові речовин.

Я балакуча, іноді аж занадто, але ніколи не говоритиму з сусідами про гроші, з чоловіком — про політику, а з колегами — про сімейні проблеми.

Що таке добро? Ірина вважає себе доброю людиною, але водночас в кашу собі плюнути не дасть.

— Добро в моєму розумінні дуже схоже на поняття людяності у кращих його проявах, – усміхається. – Я не з тих, хто підставляє ліву щоку, отримавши по правій. Я з тих, хто може дати здачі.

Для впевненості у завтрашньому дні для жінки необхідні не лише люди, які її люблять, хобі, трохи спостережливості за іншими, а й трохи грошей і вміння не заздрити іншим.

— Гроші й статки… – резюмує Ірина Моргун. – Хто їх не хоче? Тут або красти вагонами, або дуже працювати. Проте жити стає набагато комфортніше, коли виховуєш у собі та дітях здатність не заздрити. Мистецтво тішитися звичайному… Звучить пафосно й банально, але запитайте себе, коли ви востаннє дивилися на зоряне небо, спостерігали за тим, як по віконній шибі стікають обважнілі краплі дощу, або як солодко дрімають, тихо посопуючи, ваші діти?

Джерело: НОВА Тернопільська газета