СЕЛО СМАКУВАЛО СЕНСАЦІЮ: ІРИНА ВИПРОВАДИЛА З ДОМУ ЧОЛОВІКА. САМА ЗІБРАЛА ЙОГО РЕЧІ Й ВИСТАВИЛА ЗА ДВЕРІ. А ЧЕРЕЗ ДВА ДНІ ВОЛОДЯ ПРИЙШОВ НА ПОДВІР’Я ОДНОКЛАСНИЦІ Й КОЛИШНЬОЇ СВОЄЇ НАРЕЧЕНОЇ МАРИНКИ. ПРОСИТИ ПРОБАЧЕННЯ ЗА ТЕ, ЩО ПОКИНУВ ЇЇ КОЛИСЬ ЗА КІЛЬКА ТИЖНІВ ДО ШЛЮБУ. А ПОТІМ — НУ ХТО Б МІГ ПОДУМАТИ — САМ ПОЇХАВ У ЛІКАРНЮ ЛІКУВАТИСЯ ВІД АЛКОГОЛІЗМУ.
— І як таке могло статися? — не вгавали сільські пліткарки. — Ірка ж його так любила. Хоч він і пив, і до синців її лупцював. Жінки їй не раз пропонували розлучитися, а вона стояла на своєму — «люблю — і все!»
Ніхто з допитливих кумась навіть не здогадувався, що саме підштовхнуло Іру до такого кроку. Правду знали тільки вона та її мати.
Того вечора Володя, як завжди, прийшов напідпитку. Спиртне завжди перетворювало його, тихого й малослівного чоловіка, на монстра. Тож і цього разу він накинувся на дружину з кулаками. За десять років сімейного життя Іра вже звикла до побоїв, тож, прикривши обличчя руками, мовчки приймала удари. Раніше вона намагалася противитися, оборонятися, та із часом зрозуміла, що протистояти розлюченому благовірному — справа марна. Виплеснувши усю злість, Володя, не роздягаючись, упав на ліжко і заснув непробудним сном. Жінка обережно зняла з нього взуття і верхній одяг, а тоді вийшла в іншу кімнату. На неї зі співчуттям дивилася її важко хвора ненька.
Іра нечасто давала волю сльозам, тихенько плакала тільки ночами в подушку, а того вечора відчула, що горе просто не вміщається в її серці.
— Ох, мамо! За що мені така доля? Більше не можу нести цього хреста! — почала ридати, відчуваючи, що душа болить більше, ніж синці, наставлені чоловіком. — Я так його кохала, але й одного дня щасливого разом із ним не зазнала. У першу шлюбну ніч і то обзивав мене та принижував.
Сльози заливали їй очі. А стара Устина тихенько гладила доньку по голові. Як на сповіді, Ірина розказувала мамі: стільки разів просила чоловіка зав’язати із випивкою, вимолювала йому здоров’я на прощах, а Бог ніби не помічає її біди. А тоді підвела очі на неньку.
— Може, нам пороблено, мамо? Ні здоров’я, ні злагоди, ні діток Господь не дає, — схлипнула й замовкла.
Нічого не відповіла їй стара Устина. Обізвалася тоді, коли Ірина вже готувалася до сну.
— Я, донечко, великий гріх маю. Багато часу з ним у душі жила. Та вже недовго мені лишилося, тяжко грішною на той світ іти. Мушу тобі зізнатися, — зітхнула важко й повела далі: — Як ти полюбила Володю і світу білого перед собою не бачила, я пішла до знахарки аж на третє село. Попросила бабцю віднадити хлопця від його коханої Маринки й причарувати до тебе. Не могла бачити, як ти не спиш та марнієш через того красеня. Подумала, раз не було біля мене чоловічого плеча, то подбаю, аби моя одиначка мала сім’ю і гарного чоловіка. Ворожка мене застерегла, що добром намір мій не обернеться, бо під впливом чарів людина змінюється на гірше. Та я не вірила, наполягла на своєму. Якби ж то знаття, що все повернеться проти тебе.
Ірина не спала до ранку. Від почутого тряслася, мов у пропасниці. Стільки їй лиха довелося зазнати через необдуманий мамин крок! Володя ніколи не був із нею щирим, ласкавим, не дарував квіти, як своїй однокласниці. Тільки й того, що при-йшов і запропонував одружитися. Раптово, неочікувано. І на весіллі у ньому нелегко було впізнати того усміхненого, світлого хлопця, в якого вона закохалася. А потім в їхній сім’ї почалося алкогольне пекло. Їй мріялося, що Володю порятує поява дитини, та всі вагітності закінчувалися викиднями. Скільки ж то болю пережила із кожним ненародженим малям!
Тільки зазоріло, Іра зібралася в дорогу. Соромилася звіритися про свою біду сільському священикові, тож вирішила зайти в якусь із міських церков. Сивий священнослужитель ви-слухав її, висповідав і порадив, як їй спільно з матір’ю спокутувати важкий гріх. Та найперше попросив відпустити Володю. Того ж дня Ірина акуратно склала в сумки усі чоловікові речі й повідомила, що подає на розлучення. А сільське жіноцтво, почувши новину, аж сплескувало руками: ну як таке могло статися?
Адріана ЗИМНЕНКО.
Фото з вільних джерел, текст – Вільне Життя.
