У ДЕЯКІ НОЧІ ДІВЧИНА НЕ СПАЛА ДО РАНКУ, ПЛАКАЛА ВІД БОЛЮ, ЩО РОЗРИВАВ СЕРЦЕ. ВОНА ВТРАТИЛА ВСЕ, НАВІТЬ БАЖАННЯ ЖИТИ, АЛЕ НЕСПОДІВАНИЙ ВИПАДОК РОЗВЕРНУВ ЇЇ ЖИТТЯ НА 180 ГРАДУСІВ.
…Жила собі дівчинка Софія. Батьки її дуже любили і пестили, особливо мама. Щодня турботливо збирала до школи, а після уроків виходила назустріч. Усе найкраще, все найсмачніше було в сім’ї для Софійки. «Ми обійдемося. Головне, щоб дитина мала», — часто говорила матуся.
Час минав, Софійка росла, батьки старіли. Мама все частіше жалілася на біль. Старший брат Софійки Андрій наполягав, щоб пішла до лікарні на обстеження. Пішла. Обстежилася. Діагноз лікарів ошелешив: рак.
— Мамусю, і що тепер буде? — запитувала Софійка.
— Буду лікуватися, — з усмішкою відповідала мама.
Вона перенесла багато сеансів хіміотерапії, та від неї тільки гіршало. Тато з горя все частіше почав перебирати з алкоголем.
— Я тоді саме перейшла в одинадцятий клас, потрібно було готуватися до випускного, до вступних іспитів, — пригадує Софія. — Мама казала, що мріє дожити до того дня, коли я закінчу школу й стану студенткою…
Грошей на лікування не вистачало, доводилося позичати в Андрія. Він, звичайно, не відмовляв, але його дружині це не подобалося. Бо чому Андрій повинен фінансово обмежувати її та їхніх дітей, навіть якщо допомога потрібна його матері?
Із часом стосунки в родині ставали напруженішими. Матеріальна скрута поглиблювалася. Софія пригадує, що позичали тоді гроші, в кого тільки могли, аби лиш врятувати маму. Потроху віддавали, бо займалися сільським господарством. Але той останній шкільний рік видався для дівчини найскладнішим.
Із горем навпіл вона закінчила школу, з Божою допомогою вступила до університету. Матуся дожила. І вона, і тато не могли натішитися своєю розумницею. Але до родинних витрат додалася ще й плата за Софіїне навчання, тож батьки продали бабусин будинок у сусідньому селі. Заплатили за навчання та змогли віддати всі борги.
Софія вчилася. Андрій і далі змушував маму лікуватися. Та після кожного наступного крапання вона почувалася гірше й гірше. Лікар сказав, що потрібна операція. Отже, чорна смуга не закінчувалася. Батько продовжував пити. Софія розірвала стосунки з хлопцем, з яким зустрічалася понад два роки.
— Були такі ночі, що я не спала до ранку, плакала від болю, що розривав моє серце, — пригадує. — Хлопець, котрого любила, відвернувся від мене. Матусі після операції було краще лише перших півроку, а потім… Рецидив. Відмовилася від лікування, казала, що не хоче більше мучитися. Тато пив. Брат зчиняв сварки через брак грошей, але все-таки допомагав. Змушував маму лікуватися: «Софійка ще зовсім мала. Ти що, хочеш померти і залишити мені на шиї це ярмо?» Це він мене вважав ярмом. Боявся, що коли матуся помре, то йому доведеться піклуватися ще й про мене.
Хвороба Софійчиної мами прогресувала. Через два роки жінка злягла, не хотіла їсти, не могла сама ходити. Потрібно було комусь постійно бути біля неї. Тато тиждень пив, тиждень не пив. Софійка змушена була пропускати пари, щоби доглядати маму. Її серце не витримувало, часто доводилося викликати «швидку». А кожне наступне перебування в реанімації забирало в матері багато життєвих сил.
— То була весна. Саме розпочалася сесія, — каже Софія. — Дорогою до університету, як завжди, зателефонувала до мами, а вона мені каже: «Софійко, я дуже погано себе почуваю, тобі потрібно бути сильною…» Я, як це бувало зазвичай, віджартувалася, сказала, що вона ще до ста років доживе. Але поклала телефон у кишеню — і не змогла стримати сліз.
Щойно розпочалася пара, як пролунав дзвінок. Бачу: телефонує матуся. Я вийшла в коридор. Відповідаю, а мені тато говорить тремтячим голосом, що маму забрала «швидка». Забігаю в аудиторію, складаю книжки, без пояснень вибігаю і одразу їду на автовокзал.
Коли приїхала в лікарню, побачила, що тато знову п’яний. Маму тоді в реанімації довго і не тримали. Щойно трішки відновили роботу серця, перевели в звичайну палату. Мене це обурило. Я пішла до завідувача реанімаційного відділення, а він мені заявив: «Ваша мама помирає. Ані лікарі, ані ви, ані різні ліки, які ми їй зараз крапаємо, не допоможуть. Можете забирати її додому. Ви ж не хочете, щоб вона померла у лікарні? Робота серця в норму вже не прийде. При наступному нападі ми її вже не будемо реанімувати. Це її тільки вимучить».
У сльозах я вибігла з лікарні. Хотілося кричати на весь світ, докричатися до Бога. Але потрібно було підійти до матусі зі свіжим обличчям. Тож я заспокоїлася і повернулася до палати.
— Чому ти така сумна? Що сказав лікар? Це вже кінець?… — засипала мене запитаннями мама.
— Ні, мамусю, він сказав що після кількох крапань тобі стане легше — і ми поїдемо додому.
— Скажи йому, хай знову мені вколе те знеболювальне, від якого я спала і так сильно не мучилася.
— Добре, зараз піду і скажу.
— Тільки не будь довго, не залишай мене саму, — попросила кволим голосом.
Тієї ночі Софія заснула біля маминого ліжка. А мама пробудилася, погладила доньку по голові й сказала: «Вибач мені, доню, що я тебе так мучу». Ці слова дівчина чула крізь сон. А вже наступного дня мама не говорила. Софія з Андрієм забрали її додому, вкололи ще сильніший знеболювальний препарат і прилягли від утоми. А коли прокинулися, то побачили, що матуся померла.
Як же боляче пережила цю втрату Софія! А через півроку, ще не оговтавшись від неї як слід, поховала й батька. Його серце не витримало чергової дози алкоголю. Андрієва дружина й далі докоряла йому за кожну гривню, витрачену на похорон, а він діставав Софію. Мовляв, нема чого так довго дівувати, потрібно виходити заміж і йти на свій хліб.
— Якось я не витримала чергової сварки і просто вибігла з дому, — продовжує Софія. — За слізьми дороги не бачила. Йшла, куди ноги вели й обдумувала кожну мить свого життя. Як виявилося, веселих митей було дуже мало, їх можна порахувати на пальцях. За свої 22 роки я не знайшла ні щастя, ні душевного спокою. Сльози душили, мені ставало все важче дихати. Я почала думати про самогубство, перебирала різні його способи. Бо нічого мене не тримало тоді на світі. Батьків не було, жодної бабусі й дідуся не було, хлопця теж не мала, братові була не потрібна. Навчання ще не закінчене і грошей нема. Здавалося, ситуація безвихідна. І я придумала, що стрибок із багатоповерхівки розв’яже всі мої проблеми.
Софія витирала сльози, але вони котилися і котилися по щоках. Уже хотіла вставати з лавочки, аби йти назустріч смерті… Та раптом біля неї не знати звідки взявся хлопець.
— Чому така красива дівчина плаче? — запитав.
— Жити не хочеться… — чесно відповіла Софія і рвучко підвелася з лавочки, але юнак упіймав її за руку.
— Я тебе нікуди не відпущу, — сказав таким тоном, що Софія і не намагалася протестувати.
І цей чудовий хлопець на ім’я Валентин усе зробив для того, щоби дівчина заспокоїлася і згодом навіть закохалася в нього. Бо він, як потім зізнався, покохав її з першого погляду.
— Валентин для мене став ковтком свіжого цілющого повітря, яке наповнювало кожну клітинку мого тіла, — каже Софія. — Кожна зустріч із ним усе більше переконувала мене в тому, що в цьому світі можливо почуватися щасливою. Виявляється, кохання може врятувати навіть життя.
Через півроку Софія та Валентин одружилися. Тепер у них підростають двоє діточок. А в серцях їхніх мами й татка такий великий запас кохання, що вистачить до останнього стуку цих сердець.
Віра МИСЕВИЧ,
студентка третього курсу факультету філології та журналістики ТНПУ ім. В. Гнатюка.
Фото з вільних джерел, текст – Вільне Життя
