Майже місяць минув відтоді, як згорів будинок сім’ї Голубів на вулиці Стадникової у Тернополі. Увесь цей час вони туляться у промоклій сирій вцілілій кімнатці, де на голову падають уламки стелі, а під час зливи текло так, що доводилося підставляти відра.
Даху будинку нема, другий поверх увесь згорів, а перший практично непридатний для життя, адже пожежні вилили чотири цистерни води. Без даху над головою після пожежі, що сталася 9 серпня, залишилася 42-річна Галина Голуб з трьома дітьми — 9-річною Тетянкою, 15-річним Савою та 20-річним Іваном. Щоправда, як це не боляче, через три дні Сави не стало — перейнявшись втратою житла, юнак наклав на себе руки… Біда сама не ходить… Якщо у перші дні Голуби не могли відійти від пережитого стресу, потішали себе тим, що ніхто з них не отримав опіків, то після похорону Сави їх огорнула безвихідь. Попереду — осінь, а там і зима, тож потрібно вже щось вирішувати — чи ремонтувати будинок, чи шукати якесь інше житло. Та на одну мізерну зарплату пані Галині годі вижити з дітьми, не кажучи вже про відновлення помешкання.
Війна за батьківський будинок
— Я проживаю в цьому будинку з 1991-го року, ми з чоловіком будували його довго, не було з чого. Десять років тому чоловік помер — у нього було хворе серце, я сама залишилася з малими дітьми, — зітхає пані Галина Голуб. — Відчуваючи кончину, він написав заповіт на майно на наших синів, хотів ще на Тетянку оформити право власності, але вона була ще зовсім маленькою. Ми тоді й подумати не могли, що після чоловікової смерті розгориться війна за будинок. Ні, не між нашими дітьми… Річ у тім, що в чоловіка від першого шлюбу є ще один син, теж Іван. Так склалося, що перша дружина не мала де жити, тому чоловік виділив їм три кімнатки, відгородив від нас — так і жили. «Чому батько на мене нічого не записав?» — обурювався Іван-старший після похорону, дізнавшись про заповіт. «Це була його воля», — відповідали. Ми не сварилися з ним, не виганяли ні його, ні його матір (нині вона на заробітках в Італії), згодом він привів туди дружину, у них народилася донечка. Та три роки тому ми несподівано дізналися, що перша дружина покійного чоловіка подала позов до суду, аби відсудити частину будинку. Нам не надходили жодні повідомлення з суду, розгляд відбувався тільки за участю їхньої сторони. Якось навідалася виконавча служба — рвали двері, увірвалися в будинок… 7 липня до мене телефонував адвокат Івана-старшого, казав, що принесе мені рішення суду. Синові чоловіка від першого шлюбу нібито віддали кімнати з нашої частини будинку. Не розумію, чому. Невже він хотів тут жити? Але поки що нам ніхто не казав звільняти ті кімнати. Іван-старший та його дружина з нами не спілкуються, навіть поліцейським не відчинили, коли ті приходили. Вони навіть не прийшли на похорон Сави…
«Хтось підступно підпалив будинок…»
— Після обіду 9 серпня до мене зателефонував мій Іван і тривожним голосом сказав, що горить дах будинку. «Викликай пожежну!» — кричала я у слухавку, хоча й уявити не могла, яке вдома пекло, — каже пані Галина. — Я тоді була на роботі. Працюю у готелі «Паллада» на вулиці Степана Будного, що за 15 хвилин ходьби від нашого обійстя, але мені та дорога видалася вічністю. Я погубила шльопанці, нічого не бачила довкола, хвилювалася, чи діти не постраждали. «У тебе горить хата. Біжи!» — телефонувала сусідка. Потім друга набрала до мене і сказала про біду. Думала, серце не витримає… Добігаю до нашої вулиці — чорні клубки диму, шифер стріляє навсібіч, все у димі… Горище було обстелене пінопластом, тож спалахнуло в одну мить. Загасити відром з водою було нереально. Пожежні заїхали на судські подвір’я і лили з цистерн воду. Чотири цистерни знадобилося, аби приборкати страшний вогонь. Коли почалася пожежа, Тетянка з Савою дивилися телевізор, Іван теж щось робив у своїй кімнаті. Старший вивів дітей до колії, що відразу за нашим подвір’ям, потім перелякану Тетянку забрали до себе сусіди, Саву відкачували у швидкій. Тільки Іван тримався, підтримував мене. А ось син чоловіка від першого шлюбу навіть не з’являвся, казали сусіди, що як тільки спалахнув вогонь, його дружина зачинила будинок і швиденько кудись пішла. Оглянувши після гасіння пожежі горище, пожежники відразу висловили припущення про підпал. Здивовано перепитали, чи міг хтось підпалити? Я не знала, що відповісти. Може, хтось і підпалив, бо віконечко на горище від дороги було розбите. Не можу нікого звинувачувати, але багато що нас нині насторожує…
Повісився біля джерела в Петрикові…
Найбільший смуток Голубів нині — втрата Сави. У документах в хлопчика подвійне ім’я Іван-Савелій — так порадив назвати священик при хрещенні. Вдома хлопчика кликали Савою, бо народився на це церковне свято, а ось в школі перша вчителька більше вподобала Іван, тому так його знають друзі.
— Більшість майна знищено вогнем, згорів наш одяг, речі першої необхідності, мало що вціліло… Та це ніщо порівняно з непоправною втратою нашого Сави… — витирає сльози пані Галина. — Бідна дитина, взяв собі близько до серця. Після пожежі ми три ночі ночували надворі — під навісом, розчищали згарище, виносили шматки шиферу, обгорілі балки… Усі були заклопотані, дуже змучені. Допомагала нам кума. 10 серпня я пішла до соцзабезу просити про допомогу. «Ремонтуйте хату, а ні, то за два тижні, згідно із законом, будемо забирати дітей, оскільки будинок несе загрозу їхньому життю!» — заявили мені там. Я мало не розплакалася. Допомогти нам закону нема, а от забрати дітей в інтернат — є. Господи, в якій країні ми живемо?.. «Що там, мамо?» — зустрів мене син біля воріт. «Та поки що нічого… Будемо щось шукати» — відповіла. Потім розповіла дітям про заяву працівниці соцзабезу, бо з ким мала поділитися? Але нині страшно шкодую, що сказала. Сава ще більше засмутився. Та хто міг подумати, що він піде на такий крок… «Як ми далі будемо жити? З нас насміхатимуться у школі…» — міркував. «Якось переживемо! Будеш водити Таню до школи, я шукатиму гроші на перекриття будинку», — заспокоїла я. Після того минуло два дні. Ми поралися на подвір’ї, близько обіду Сава приліг спати, бо був втомлений. Я готувала їсти, нагріла води, щоб діти помилися. Заглянула до Сави — солодко спав, тож я не стала будити. Потім ми ще прибирали зі старшим, лягли спати пізно. Я не чула, коли Сава виходив з подвір’я. Іван казав, що чув о першій ночі, як він виходив із кімнати, подумав, що іде їсти. Сусідка бачила Саву близько четвертої на гойдалці на нашій вулиці. Вранці ми кинулися його шукати. Мене відразу охопила тривога, бо він ніколи не ішов без попередження. Заглядали в кожен куточок — його ніде не було. Ми повідомили в поліцію про його зникнення. До нас приїхали зо два десятки поліцейських, були і з кіберполіції — перевіряли, чи не належав Сава до так званих «груп смерті», та нічого такого не підтвердили. Телефон Сави лежав у кімнаті розряджений, бо ж нам першого дня відімкнули електроенергію, він два дні взагалі не заходив в інтернет. Єдине, що нам розповіли слідчі, Сава комусь із друзів у Росії скинув у приватному повідомленні фото згарища, писав, що залишився з рідними без житла. Знайшли Саву біля джерела у Петрикові, неподалік «білого замку». Повісився на тополі. Якийсь водій побачив з дороги повішеного і повідомив у поліцію. Поховали ми його на цвинтарі біля Довжанки, я хотіла повезти в рідне село на Підволочищині, але громада відмовила через те, що самогубець…
Нині оббиваю пороги міської ради, управління ЖКГ, та наразі мені не можуть нічим допомогти. Приходила я на останню сесію міськради, та там були такі сварки і бійки, що на мене ніхто навіть не зважав. Днями я викликала майстра, аби порахував вартість перекриття будинку. Сказав, що з найдешевшого шиферу — 50 тис. гривень. Ця сума для нас непосильна, тож у нашій біді сподіваємось тільки на добрих людей…
Реквізити для допомоги родині:
№ картки 5457 0822 3238 3179,
Голуб Іван Іванович (син пані Галини).
Джерело: НОВА Тернопільська газета
