Ми з подружкою насолоджуємося теплим літнім днем. Розкошуємо, бо сесія успішно здана. Ласуємо смачним тортом із чаєм. Олена гортає мій фотоальбом. Сміється з того, яким кумедним дівчиськом я була в дитинстві.
— Ой, яка красива дівчинка! — вигукує, демонструючи мені світлину, де я міцно обіймаю біляву й блакитнооку ровесницю. — Це твоя сестричка? Така симпатюля.
— Подружка, — похмурнію я, відганяючи спогади.
— Ви із нею досі спілкуєтесь? — не вгаває Олена.
«Мабуть, треба сказати правду», — думаю я.
— Улянка померла, коли їй ледь виповнилося шість. Її вбив власний батько.
Подруга полотніє від жаху і закриває обличчя руками, а я видобуваю усі спомини про свою сусідку.
Чи не усі мешканці нашого під’їзду знали, що Улянчиній мамі перепадає від благовірного. Завжди ввічливий і стриманий на людях дядько Віталій удома наче божеволів. Лупцював дружину руками, копав ногами або шпурляв у неї речі. Причин для бійки довго не шукав. Несмачний борщ — тарілка об стіну. Поганий настрій — кулаком в обличчя. А якщо, не доведи Боже, затрималася на роботі…
Улянчина мама своїм горем ні з ким не ділилася. Не втручалися у проблеми родини і сусіди. Деякі жіночки ще й виправдовували дядька Віталія: «Ну, поганий характер, це правда. Але ж сім’ю утримує, зарплатні не пропиває. Головне, у дитини є тато». Ох, мені досі соромно за ті переконання дорослих. Бо якби вони були трохи уважніші й не жили за принципом «моя хата скраю», то трагедії можна було б уникнути. Якщо б вони не виправдовували тирана й допомогли його виснаженій дружині звільнитися з-під його впливу, дитина була б жива. Чому ніхто з них не помічав, як Улянка до пізніх сутінків засиджується на дитмайданчику, щоб затягнути час до зустрічі з татом? І блідне, почувши його голос.
…Того ранку дядькові Віталієві здалося, що дружина погано випрасувала йому сорочку. Він схопив праску і кинув нею в жінку. Та праска поцілила в голову Улянки. Дівчинка померла до приїзду «швидкої». Маленьке янголятко в білій сукні в останню путь проводжали усім двором. А мені ще довго снилися жахіття.
Тривалий час я намагалася стерти з пам’яті все про мою вбиту подругу. Та подорослішавши, зрозуміла: Улянка має стати для мене нагадуванням того, до яких страшних, смертельних наслідків призводить людська байдужість.
ДІАНА. м. Тернопіль.
Фото з вільних джерел. Джерело: Вільне Життя
