Щоб ще більше полюбити файне місто Тернопіль, 22-річній Ліліані Шевчук потрібно було побувати у далекій Індонезії.
З одного боку, тернополянці сподобалася столиця екзотичної азійської країни — Джакарта, а з іншого — мегаполіс неприємно вразив засміченістю, густим смогом, а ще — дивним ставленням місцевого населення до європейців.
Торік Ліліана закінчила філологічний факультет ТНПУ, мріяла стати журналістом, та несподівано отримала пропозицію щодо співпраці від одного тернопільського модельного агентства. До такого повороту в житті дівчина не була готова, але, пройшовши навчання, підписала контракт і торік у грудні поїхала до Індонезії. Про життя в найбільшій острівній державі світу вона розповіла “НОВІЙ…”.
— Ліліано, це була твоя перша закордонна мандрівка? Розкажи про свої враження від Індонезії.
— Це була моя перша поїздка за кордон, тому Джакарта з її великою кількістю хмарочосів, незвичною культурою, великою кількістю зелених насаджень вразила мене, проте, коли я адаптувалася, почала помічати й “мінуси” мегаполісу. У столиці Індонезії мешкають близько 20 млн. осіб, там багато транспорту, через що на дорогах постійні затори, а повітря вкрай забруднене. Через високі вологість і температуру повітря там важко дихати. Коли повернулася до Тернополя, буквально насолоджувалась чистим повітрям! Ще мені не сподобалося, що у Джакарті люди викидають сміття просто під ноги… Уночі вулицями бігають величезні пацюки, цілі зграї бродячих котів. На островах нема жодної чистої водойми, в річках ніхто не купається, бо вони перетворилися на багнюку, біля них стоїть жахливий сморід. Набережна океану сильно засмічена, вода забруднена на десятки кілометрів від берега. Індонезійці звикли до такого бардаку, а для мене та дівчат із України це було дико. Загалом Джакарта — місто контрастів: поруч із хмарочосами стоять убогі хатинки, відчувається величезна прірва між бідними і багатими.
— Де ви там мешкали?
— У багатоповерховому готелі. Ми мешкали на сороковому поверсі. Якось до нашої кімнати на таку висоту залізла… ящірка. Дівчата вигнали непрохану “гостю” у коридор і миттю зачинили двері. Плазуни в Індонезії теж не дивина, їх там дуже багато.
— Як індонезійці ставляться до європейців?
— “Як у тебе справи?”, “Звідки ти?”, “Куди ідеш?” — безперервно цікавилися перехожі. В індонезійців дивна реакція на європейців — нас сприймали, немов інопланетян. Звісно, у Тернополі теж з цікавістю поглядають на іноземців, але значно стриманіше. Там же на нас тицяли пальцями, підбігали, аби доторкнутися, називали “буле”, тобто “білі”. А ще часто місцеві просили зробити з нами селфі, з таким проханням зверталися навіть суворі охоронці.
— Який менталітет в індонезійців?
— 90% індонезійців сповідують іслам, в основному цим і продиктовані їх поведінка та культура. Жінки поводяться скромно, з-під хіджабу ледь можна розгледіти їхні обличчя. Вони прикривають усе тіло, навіть на ногах носять спеціальні шкарпетки, щоб було зручно взувати в’єтнамки. Просте населення привітне, доброзичливе, завжди готове допомогти. До речі, більшість індонезійців знають англійську, тому з ними легко порозумітися. Під час спілкування з місцевими працівниками агентства я помітила і негативні риси — вони не надто відповідальні, досить неорганізовані. Був випадок, що українка там відкривала візу до Китаю, наш директор неправильно вказав адресу, тому документи надійшли на пошту за кілька десятків кілометрів, і ніхто з компанії не захотів допомогти їй туди добратися.
— Тамтешні жінки мають можливість реалізуватися?
— Більшість індонезійок, наскільки я помітила, займаються тільки сім’єю. Однак ті, з ким мені довелося працювати, — сучасні, налаштовані на кар’єру. Я спілкувалася з однією індонезійкою, яка колись була моделлю. Вона розповіла, що у неї консервативна сім’я, тому їй підшукали нареченого і наказали завершувати кар’єру моделі, нині вона, як і більшість, носить паранджу.
— Як тобі їхня кухня?
— Рис — основна страва індонезійської кухні, його їдять щодня, буває — на сніданок, обід та вечерю. Готують рис різних сортів із м’ясом, морепродуктами, овочами. Ще у них смачний “баксо” — суп з м’ясними кульками, “ґадо-ґадо” — нарізані овочі під горіховим соком, “мартабак” — пиріг із різними начинками. Бракувало мені там чорного хліба, молочних продуктів, ті, що продають у їхніх магазинах, — несмачні, а кращої якості — надзвичайно дорогі.
— Чи знають в Індонезії про Україну?
— Індонезійці — футбольні фанати, знають нашого Андрія Шевченка, а отже, чули про Україну. Індонезійці часто казали нам, що українки — одні із найкрасивіших у світі. Окрім українок, у модельному агентстві працювали ще росіянки та бразилійки. Ми брали участь у зйомках для каталогів одягу відомих брендів, у творчих фотосесіях, у зйомках для журналів. А ще мені випала нагода знятися у трьох серіях молодіжного серіалу про школу. В одній серії я навіть мала текст індонезійською у чотирьох сценах. Моделінг — цікава сфера, оскільки дає можливість не тільки брати участь у професійних зйомках, а й подорожувати та пізнавати інші країни.
Джерело: НОВА Тернопільська газета
Обговорення