Слава про красу українок лунає по всьому світу. Врода наших дівчат і жінок засліплює мільйони чоловіків. На жаль, засліплює і їхня доступність, про що теж усі знають.
За роки проживання в Санкт-Петербурзі я зустрічав багатьох українок, котрі всіма силами намагалися залишитись у цьому місті. Шукали вигідні для себе партії серед місцевих чоловіків, щоб отримати прописку. Дуже багато дівчат і жінок стали повіями. Часто знайомі чоловіки розповідали, що користуються послугами українок, бо, мовляв, «они мастерици этого дела и берут дешевле, чем местные».
До сліз боляче було чути таке. Та велике місто, шалений ритм життя в ньому не дозволяли надовго зациклюватися на чомусь. Я старався не думати про неприємне. А ось у Польщі зовсім інша атмосфера.
Ще на під’їзді до кордону водій автобуса сказав: «Український шлюб закінчується на кордоні». Тоді я не надав цій фразі великого значення, та згодом пересвідчився: так воно і є.
Спершу я працював на збиранні полуниць. Ця невдячна робота відбирає в людей здоров’я. Вони тішаться, що за день можуть заробити в середньому 600 гривень, але не рахують, скільки грошей витрачають згодом на лікування.
Протягом мого перебування на полуничних плантаціях, у більшості моїх знайомих були проблеми з високим тиском, боліла спина, шлунок, з’являлися алергія та шкірні захворювання. А коли українці спілкуються між собою, то тільки й чуєш, що десь там «швидка» забрала жінку, котра знепритомніла на полі, там — дівчину з виразкою шлунка.
Власники деяких приватних будинків у Тернополі шокують своєю поведінкою
Та це — один бік медалі. Є й інший. Пані, в котрої я працював, продавала нелегально алкоголь і цигарки, тож до неї приходило багато українців. Те, що я побачив, мене вразило. Тут мушу зазначити, що я не вирізняюся високоморальною поведінкою. Якби за моральні провини судили, то мене можна було б ув’язнити довічно чи розстріляти кілька разів. Але поведінка декотрих представниць нашої прекрасної статі мене просто вбиває!
Часом дівчата ладні на все, лиш би сподобатися полякам і залишитися в їхній країні на правах дружини чи коханки. І все це заради грошей. Одна 27-річна дівчина залишила в Україні сина зі своєю матір’ю, щоб у Польщі порозважатися. «Українця не хочу навіть за сто злотих, — казала, — а з поляком пересплю за десять». А одна жінка, матір двох дітей, під час п’яного застілля випалила: «Знаю, що мій чоловік гуляє. І я буду гуляти. Якщо йому нічого не відвалилося, то мені тим паче не відвалиться».
Спершу я не розумів польської мови, та з часом вивчив, хоча полякам у цьому не зізнавався. Тому вони говорили при мені на різні теми. Від них і почув про «подвиги» українок. Одну вигнали з роботи, бо зваблювала господаря, а дружина його це побачила. Другу вигнали, бо зваблювала молодого сина господарів. Вони чомусь не повірили у великі й чисті почуття жінки до їхнього чада і вказали їй на двері.
Усі ці та схожі діяння унеможливили ставлення до нас поляків, як до рівних собі. Більшість із них вважає нас бидлом. І, знаєте, не помиляється. Тому що тільки українець може вийти, п’яний, із кімнати і справити нужду просто на подвір’ї. Не звертаючи уваги, що поруч, в альтанці, обідають поляки. Тільки п’яна українська парочка може кохатись серед білого дня на подвір’ї, не зважаючи на те, що з вікон за нею спостерігають поляки. Тільки українці, напившись горілки й обкурившись конопель, можуть показувати полякам посеред села голий зад. До речі, ці українці мешкають за п’ять кілометрів від Тернополя і вважають себе високоосвіченими, «просунутими», а інших — «темнотою з периферії».
Довго там не витримавши, я переїхав до містечка Груєць. Спершу працював сам. Думав, хоч там не дістане мене слава про земляків, але помилився. Приїхавши з панею в супермаркет, побачив неподалік, на автобусній зупинці, близьку знайому в компанії п’яних поляка й українця. Вона сиділи з ними напівгола, а вдома в неї — діти, чоловік. Побачивши мене, намагалася втекти, але була настільки п’яною, що не змогла. Попросила нічого не розказувати нашим спільним знайомим, друзям. Я мовчатиму, хоча вона колись ганила мене і обмовляла перед друзями.
Через тиждень до мене привезли ще одного українця. Ввечері ми з ним пішли в магазин за продуктами. А там — п’яна компанія: четверо дівчат і двоє хлопців. Одна з них справила нужду просто біля зупинки на очах в ошелешених поляків.
Потім моя пані розповіла мені ще одну історію. Пояснила, так би мовити, чому їхня родина не бере на роботу дівчат, а тільки хлопців. З’ясувалося, колись у них працювало п’ятеро чоловіків з України. До одного з них приїхала в гості дружина. Три дні все було добре. Та одного вечора її чоловік поїхав до брата в сусідній район і залишився там ночувати. Десь близько десятої вечора з помешкання українців до господарів долинули гучна музика і крики. Дочка пані була ще маленькою, не могла заснути, тож свекор пішов утихомирювати компанію. Те, що побачив, шокувало його: жінка злягалася з чоловіковим колегою, а всі інші при тому спокійно пили горілку. Присоромивши їх, свекор вийшов. На певний час товариство затихло, але незадовго знову почало галасувати. Свекор удруге пішов сваритися і побачив ту ж жінку уже з іншим чоловіком. Решту товаришів пиячили. Ніхто, мабуть, не задумувався, що за 15 кілометрів перебуває їхній товариш, а жінчин чоловік, батько її дітей.
Уранці свекор пішов будити працівників до роботи, а жінка спить у ліжку з третім. Після цього та ще кількох схожих випадків ні жінок, ні дівчат господарі на роботу не беруть.
Якщо чесно, то пані, котра розповіла мені це, любила українців, допомагала ліками, грішми, порадою. Але жінок наших, м’яко кажучи, не розуміла.
Звісно, не всі люди однакові. Є багато справедливих, порядних. Я знаю таких. Але в Польщі обговорюють не їх. Розповідають про українців, котрі б’ються просто серед поля, кидають одне в одного кошики з полуницями, отруюють їжу проносними засобами, крадуть цю їжу. Знаєте, деякі поляки краще ставляться до українців, ніж вони самі до своїх. А скільки таких випадків, коли водії, привізши людей на роботу, кидають їх, щойно заберуть гроші.
Шановні співвітчизники, милі співвітчизниці. Може, час замислитися над своєю поведінкою, адже через нашу дикість нас ніхто в Європі бачити не хоче. Ми самі себе вбиваємо, живемо одним днем, радянськими пережитками. Хочемо в Європу, хоча вбили її в собі, не давши навіть зародитись.
Уже повертаючись в Україну, я дізнався приголомшливу новину. Моя близька знайома тоді, в Польщі, також “згрішила” з іншим. Була п’яною. Дістало, мовляв, її все. Я довго не міг прийти до тями, адже нас багато чого поєднувало. Невже правда, що український шлюб закінчується на кордоні?
