Віра невимовно раділа кожному новому дню, що наближав весілля її єдиного сина. Тішилася, що скоро зможе повернутися в таку далеку за відстанню, але таку близьку її серцю Україну. Хоча в Італії була вже десять років, мала добру роботу і вірних подруг, але вдома залишилося її найбільше багатство — сім’я.
На жаль, усі наші радощі, добробут і щастя, всі найважчі страждання, вчинки й прагнення — все пов’язане невидимими нитками з високою владою грошей. Їхня сила може за короткий термін підняти людину до небес і так само стрімко скинути її в прірву. Такого життя своїй родині Віра не хотіла, тому вирішила поїхати на заробітки. Син і чоловік дуже раділи її посилкам та великим (за нашими мірками) грошам, які вона справно передавала.
Віра тільки зрідка могла приїздити додому. Тоді її улюблені чоловіки робили все, щоб вона могла добре відпочити і розважитися.
Так минали рік за роком. Іноді Вірі хотілося покинути все й поїхати туди, де сонце світить яскравіше, птахи співають мелодійніше, квіти дарують незвичайний аромат казкової чарівності й сняться кольорові сни. Там усе їй любе й дороге з дитинства. Та завжди зупиняла думка про майбутнє любого синочка, адже треба допомогти йому влаштуватися в житті. У важкій боротьбі між «хочу» і «треба» завжди чомусь перемагало «треба».
Але тепер, коли в сина є все необхідне для безбідного життя, жінка вирішила, що більше ніколи не залишить свою родину. Досить із неї тих заробітків. Правда, синьйорі Лаурі вона так і не наважилася сказати про своє рішення. Дуже боялася засмутити стару пані, котра за всі ці роки стала їй другою сім’єю.
Повернувшись додому, Віра з головою поринула в передвесільні клопоти. Дні в круговерті турбот минали непомітно — жінка з усіх сил намагалася справити синові весілля на вищому рівні. Як-то кажуть, на радість собі й на заздрість іншим.
І ось настав довгоочікуваний день. Віра була щасливою. Нарешті її Сергійко знайшов свою половинку, а вже зовсім скоро й лелека навідається до їхньої оселі. Віра поринула в мрії про те, як забиратиме з пологового невістку з немовлям, та голос подруги Слави привів жінку до тями.
— Чого всміхаєшся? — іронічно спитала та. — Правду кажуть: раденька, бо дурненька. Ти не бачиш, що в тебе під носом діється.
— Про що ти? — здивувалася Віра.
— Ех ти… — скривилася Слава. — Заробітчанка… Поки ти в своїй Італії спину гнула, твого чоловіка інша жінка звабила.
— Неправда! — з відчаєм крикнула Віра. — Ти заздриш, тому й зводиш наклеп на мого Степана. А він любить мене одну!
— Точно, — засміялася Слава. — Поцілила пальцем у небо. Он, подивись, — і показала на красиву світловолосу жінку, — це його коханка. А онде в кутку двоє близняток — це його доньки.
— Що ти таке кажеш? — спитала Віра, відчуваючи, як усе пливе в неї перед очима.
— Правду кажу. Твій коханий чоловік — самець. А найголовніше, що гроші, які ти так важко заробляєш, він тепер здебільшого витрачає на свою нову сім’ю. А ти й далі заробляй їх і висилай своєму благовірному та його дітям.
Віра розуміла: подруга не обманює. Але ця гірка правда вдарила її в самісіньке серце й за мить зруйнувала все, про що жінка так довго мріяла. Убила і стерла всі почуття. Віра хотіла дізнатися відповідь лише на одне запитання, яке не забарилась поставити Славі:
— Скажи, мій син знав про батькові походеньки?
— Чому ж не знав? — усміхнулася Слава. — Знав і мовчав. Кому ж хочеться втрачати чарівну торбину, з якої постійно сипляться золоті монети.
— Не розумію, — з болем промовила Віра.
— Що ж тут незрозумілого? Боявся твій Сергійко, що якщо ти дізнаєшся правду, то повернешся додому. Й нікому буде заробляти грошенята. Вони ж уже встигли звикнути до безбідного життя.
— Невже я для них тільки рабиня, котра заробляє і висилає гроші? — спитала Віра крізь сльози.
— Не знаю, подруго, хто ти для них тепер. Та не будь останньою дурепою і поклади край цій хитрій та підступній грі, яку ведуть твої син і чоловік. Ну все. Я іду танцювати. А ти добре подумай над тим, що я тобі розповіла.
Віра стомлено сіла в крісло, безпорадно обводячи поглядом гостей. Як же боляче усвідомлювати, що вона чужа на цьому святі! Настільки чужа, що чоловік не посоромився запросити на нього свою коханку з дітьми. А син… Як він міг дозволити все це? Під впливом емоцій і почуттів Віра раптом підвелася з крісла, швидко підійшла до музикантів, котрі заповзято грали польку, й попросила дати їй мікрофон. Музика враз стихла — і Віра впевнено сказала:
— Дозвольте щиро подякувати всім присутнім за те, що розділили з нами радість цього свята — весілля нашого єдиного сина. Сьогодні він ступив на стежку самостійного життя і відтепер буде крокувати нею, даруючи радість своїй сім’ї і підтримуючи інших. Тепер я спокійна за тебе, Сергійку… І за тебе, Степане, я теж спокійна, оскільки за час моєї відсутності ти гав не ловив, а справно дітей з іншою плодив. Що ж, тепер виховуй своїх доньок. Думаю, це буде справедливо… Я ж повертаюся до Італії, до людей, котрі мене поважають і чекають. Хотіла залишитися з вами, бо думала, що потрібна вам. Ладна була для вашого щастя небо прихилити, руками хмари розігнати, життя за вас віддати, боротися і страждати… Та ви не оцінили моєї жертви. Що ж, Бог вам суддя…
І Віра, віддавши мікрофон, обернулася та гордо вийшла із зали. За нею бігли син і чоловік, щось доводили, пояснювали, просили вибачення… Та Віра мов не чула й не бачила їх. Жінка, як підбита пташка, котрій щойно довелося впасти й боляче вдаритися об землю, щиро вірила, що час рано чи пізно загоїть її глибоку, болючу рану — і вона знову зможе літати…
