Усе ближче до нас новорічні та різдвяні свята. Цикл зимових свят – це найбільш теплі, радісні та веселі дні в році, не дивлячись на календарну зиму. Якщо Великдень святкуємо в кращому разі лише Світлий тиждень, то Різдвяні свята, розпочинаючись вже в кінці грудня, тривають фактично цілий місяць – до кінця січня. Цей дивний час особливої радості, сповненої дитячої безтурботності навіть у дорослих, час сміху, колядок та гостин. Кожного року чекаєш його з особливим настроєм, сподіваючись знову поринути в дитинство, в казку, в диво, в ні з чим не зрівняний запах сіна та свіжозрубаної ялинки. Мандаринки й кутя, оселедець і борщ з вушками, пісні голубці та кисіль, узвар і капуста. Довгі вечори в колі друзів та родичів – атмосфера не лише видимої та помітної, але й потаєнної, унікальної внутрішньої благодаті та радості. Час повного християнсько -язичницького екуменізму та взаємопідтримки та толерантності до всіх, окрім жида-антипка з вертепу, чи путіна в його ролі.
Але вже третій рік у нас війна. Знову на передовій гинуть наші хлопці та чоловіки. Чи доречно в такий час радіти? Чи можна веселитися? Як знайти правильну межу того, що дозволено, а що ні?
Незалежно від того, як особисто ви відповідаєте на ці питання, маю одразу наголосити: вести себе так, наче нічого не відбувається було б не просто помилкою, але свідченням справжньої людської деградації: духовної, душевною та фізичної.
Ніхто з нас ні на мить не повинен забувати, що не тільки наші веселощі, але й наш спокійний і мирний сон, більше як два останніх роки, має свою ціну. Ця ціна – вартість сотень і тисяч життів інших людей, які не просто виявилися готовими захищати нашу країну, але реально захищали, до крові та смерті. Кращі люди нашого часу поклали свої душі за те, щоб ніхто з нас не відчував ні фізичного, ні психологічного дискомфорту, живучи в час військової агресії від чужинців.
Звичайно, про це не треба забувати не лише в час свят, але й в час будніх днів. Ідеальний варіант такої допомоги – це не просто ходити з патріотичними майками та лозунгами, але конкретними вчинками допомагати хлопцям на передовій, множачи з ними радість та ділячи їхні переживання, біль і страх.
Якось я розмовляв із одним ветераном, який довгий час пробув на війні. Ми говорили про багато речей, і серед іншого, я запитав його таке Мені було неймовірно цікаво, за ті місяці, що він пробув у зоні АТО зі зброєю в руках, дивом переживши і «гради», і снайперів, і бої, коли саме він перестав боятися війни? Коли саме він подолав інстинкт самозбереження, спокійно заварюючи чай під обстрілами бандитів? Капітан мені відповів, що хоча заварював чай під кулями, боятися війни ніколи не переставав. До такого звикнути неможливо. І тоді я ще більше зловив себе на думці, що обов’язок кожного з нас – це молитися за всіх, хто там. Не лише за фізичне здоров’я чи вічну пам’ять героям, але конкретно – за їх духовний і психологічний стан: сміливість, витримку, мужність, за віру в перемогу та готовність долати ворога. Це їм часто потрібно більше, як вареники та консерви. Хоча, безумовно, й про це також не потрібно забувати.
Сучасні новорічні «корпоративи», частіше всього, виглядають не просто братськими, дружніми трапезами, але справжніми ярмарками марнославства, черевоугодництва, пияцтва та блуду. Це й у мирний час виглядає незрозумілим людям, які приїжджають до України з Європи чи Америки. Навіть заморським багатіям не спадає на думку витрачати таку неймовірну кількість грошей, щоб уже за декілька днів відрами викидати на смітник зіпсовану їжу. У таких кількостях нормальним людям харчуватися фізично не можливо, бо в нас лише один шлунок, а поділитися цією їжею з іншими ми не можемо – самим треба. Що стосується масового алкоголізму, страшної пандемії нашого часу, без якої часто не обходиться навіть Святий вечір перед Різдвом – це окрема болюча історія наших людей.
Поки таке відбувається, як обов’язкова частина наших святкувань, жодної мови про фінансову чи продуктову кризу в Україні навіть починати не варто! У нас все не просто добре, але краще за всіх! У сотий раз повторю, що до 7 січня все-таки ще триває Різдвяний піст, від якого не звільняються фізично і психічно здорові люди навіть з уваги на Новий рік!
Подібні гастрономічні збочення можна пояснити хіба нашою давньою психологічною травмою. Пережитий колись голод та бідність у наступні покоління на рівні ДНК передається сигналом у потребі надмірної компенсації цих речей. Наше серце заспокоїться лише тоді, коли буде впевненим у тому, що завтра ми не будемо ходити голодними. А оскільки ця пристрасть не здорова, цілком задовольнити її не можливо ніколи. Заповнили стіл одним поверхом наїдків? Час розпочинати новий поверх тарілок, таців і блюд. Головне, щоб не менше, як у сусідів, а коли хоч трохи більше – буде взагалі ідеально. Нехай знають! Цілий клубок пристрастей мучать нас, зв’язуючи нам руки й ноги, позбавляючи свободи.
Правда про моральність наших святкування в час війни полягає в тому, що свято Різдва – це не просто черговий день у календарі. Різдво – свято нашої віри в чудове майбутнє людства та України, свято надії на Божу допомогу, та впевненість у Його любові. Ніщо земне, навіть війна, не має зазіхати на наші найбільші фундаментальні цінності. Всі земні речі – тимчасові, минущі. Диявол завжди мріяв, щоб ми з вами впали у відчай, опустили руки та здалися йому, хоронячи себе раніше часу. Не дамо йому цього! Наші діти повинні мати дитинство з дитячими святами, щоб там не було. Ми з вами повинні зберігати тверезість духу та оптимізм, усупереч багатьом речам, які бачимо та переживаємо. Наші батьки не повинні бачити свою старість депресивною, бо саме в старості всі проблеми переживаються в особливо чорних, песимістичних тонах. Ми повинні, як тільки можемо, підтримувати один одного, допомагаючи пережити часи кризи. Добрий настрій і оптимізм – нам у цьому чудовий помічник, а свята Різдва – чудова для цього нагода.
Немає нічого поганого в тому, що люди будуть разом збиратися й у доброму настрої проводити час, підтримуючи одні одних. Особливо, в час проживання державою та суспільством цілої низки різноманітних криз. Однак, є величезний гріх і нетактовність, якщо проведений час буде часом направду бісівських радощів – про які ми згадували раніше. Ми всі, принаймні небайдужі до подій у власній державі, давно втомилися від суцільного прожиття стресу, який триває безперервно багато років. Нам обов’язково потрібно відпочити.
Якось під час чергової зустрічі з родинами загиблих Героїв я почув одну, дуже важливу для мене історію, яку з певними змінами наважусь переповісти.
Насправді, родичі не одного солдата, ніяк не мирячись зі своєю втратою, не можуть прийняти думки, що страшне горе, яке через війну увійшло до їх родини, залишається недостатньо оціненим з боку інших людей, навіть родичів або сусідів. Не одна мама чи молода вдова запитувала себе, чому саме вона тепер мусить носити чорну хустку і виплакувати очі в той час, як на їхній вулиці гучно лунає музика. Клуб наповнений веселими людьми різного віку, які попри війну, розважаються й танцюють всю ніч поспіль.
Хтось із згорьованих матерів, не в силах себе контролювати, просто йшов шукати загальний трансформатор і виключав світло у всьому селі. Хтось намагався через місцеву владу заборонити на весь рік дискотеки та бари в нічний час. Якось на черговій зустрічі з чиновниками, де окрім влади, родичів загиблих були й реальні ветерани АТО, чиясь мама піднесла біль свого серця на загальний осуд. Вона пропонувала присутнім посадовцям видати такий циркуляр,щоб ним остаточно заборонити всі розважальні заходи в районі.
Поки представники влади з відкритими ротами думали, як і що їй відповісти, зі свого місця піднявся старий і досвідчений ветеран, без руки чи без ноги – вже не пам’ятаю. Звернувшись до матері загиблого героя він сказав дуже коротко: Не треба цього робити. Ваш син віддав життя, а ми віддали своє здоров’я, свої руки та ноги, саме для того, щоб хоч якась частина наших людей могли жити щасливо, не думаючи – чи можна їм веселитися тепер, чи ні. Нехай веселяться, ми за це стояли!
Впевнений у тому, що ця думка була цілком здорова. Святкувати можна, і навіть потрібно. Але, робити це треба як люди. Обов’язково згадати й помолитися за загиблих чи піднести келих за тих, хто в окопах. Ми не зможемо змінити свої минуле, як би не хотіли. Не зможемо повернути живими дорогих нам людей. Зате ми можемо контролювати своє теперішнє та планувати майбутнє. Стріляти з петард не варто не тому, що в нас не може бути свята, а тому, що різки звуки від вибухів – це чергова рана кожному, хто був на фронті.
Протоієрей Євген Заплетнюк, bogoslov.org
