Свого часу всю Україну облетіла шокуюча історія про тернополянку Віолетту Марчукову, яку рідна мати зачинила у квартирі на довгих 30 років.
Жахаючі подробиці її життя стали уроком для багатьох — не бути байдужими до оточуючих. Днями «НОВА…» дізналася про ще одне таке материнське «ув’язнення»:
вчителька з Тернополя 18 років не випускала з квартири свого єдиного сина. Лише після смерті матері небайдужим сусідам та соціальним працівникам вдалося відчинити бідолашному двері у світ.
«Здавалося, що спілкуюсь із привидом»
Два місяці тому до Тернопільського міського центру соціальних служб сім’ї, дітей та молоді надійшла інформація про те, що в одній із квартир у центрі Тернополя може перебувати молодий чоловік, якого ніхто не бачив майже два десятиліття. На сполох забили сусіди з багатоповерхівки. Річ у тім, що на початку жовтня померла власниця згаданої квартири. Сусіди поховали її і помітили у квартирі невідомого чоловіка, після того із помешкання ніхто не виходив. Свого часу жінка переконувала, що її єдиний син за кордоном на заробітках, але жодних подробиць не розповідала. Це викликало чимало запитань, тож занепокоєні сусіди повідомили соціальну службу.
— Ми не розголошували цю вражаючу історію, досі не оприлюднюємо особистих даних чоловіка, боїмося, щоб до нього не ринули журналісти, адже він поки що не готовий до спілкування, — зазначила директор міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Тетяна Горбоніс. — На щастя, нашим працівникам вдалося налагодити з ним контакт. Добре, що сусіди зреагували на ситуацію, бо могло хтозна що статися, адже чоловік абсолютно неадаптований до суспільства. Йому 35 років, після закінчення школи він зачинився у чотирьох стінах і 18 років не виходив із квартири. Увесь цей час до нього ніхто не навідувався зі знайомих, до нього ніколи не викликали лікарів. Наш фахівець з соціальної роботи разом із дільничним поліцейським зуміли достукатися до чоловіка і запропонували допомогу. Після першої розмови з ним по телефону соціальний працівник поділилася враженням: «Здавалося, що спілкуюся з привидом…»
Батько — бив, однолітки — гнобили…
З вигляду персонаж дивовижної історії худий, сутулий, у нього загублений погляд і ледве чутний голос. Залишившись без матері, він щодня продовжує звичний «алгоритм» дій: прокидається, сідає за комп’ютер, який самотужки освоїв, щось перекушує на кухні, дивиться телевізор, читає…
— Знає англійську мову, трохи володіє комп’ютерними програмами, каже, що підробляє копірайтером, але він далекий від реального світу, — розповіла про чоловіка фахівець із соціальної роботи Галина Чирська. — Мабуть, ще матір подбала, щоб він бодай мінімально забезпечував себе. Наразі важко сказати, чому стільки років він не виходив із квартири. Та, очевидно, що мати підтримувала такий його спосіб життя. Можливо, саме вона ізолювала його від світу. Зі слів дільничної медсестри та сусідів, його мати працювала педагогом, батько — санітаром. Батько зловживав алкоголем, бив рідних, про це знали однолітки хлопця, тому гнобили його у школі, через постійні приниження він навіть не пішов на випускний вечір. Можливо, мати хотіла вберегти сина від негативу, тому й зачинила на певний час вдома, а затягнулося таке «ув’язнення» майже на 20 років.
Утім, це лише здогадки, що ж було насправді — загадка. Відомо, що його батько помер понад десять років тому, мати ще до недуги ходила на роботу. Коли ж злягла і їй необхідні були знеболюючі препарати, вперше зізналася лікарці, що з нею мешкає син, але він не в змозі отримувати ліки, тому попросила медпрацівників приходити й колоти. Ніхто й гадки не мав, що син також перебуває у складній ситуації.
На кожен крок — письмова згода
Ізольований на десятиліття чоловік завдяки телебаченню та інтернету частково орієнтується у подіях в Україні. Утім, рідне місто стало для нього чужим — забув назви вулиць, не знає, як добиратися транспортом. Важким випробуванням для нього було пройти кілька метрів до найближчої крамниці і купити продукти — соціальному працівнику довелося буквально вести за руку.
— У квартирі ще були запаси продуктів, а от речей першої необхідності ми не знайшли, довелося пояснити, як і де це можна придбати, — продовжила розповідь Галина Чирська. — А ось про те, що потрібно оплатити за комунальні послуги, переоформити квартиру, він навіть не здогадувався. Ми допомогли йому виготовити паспорт, ідентифікаційний код, оформили субсидію, нині збираємо документи на приватизацію квартири. Вмовили чоловіка поспілкуватися з представниками «Карітасу», які привезли йому багато продуктів та одягу. Вони пропонували приходити безкоштовно харчуватися, але він відмовився. Вдома готує собі картоплю, макарони, супи поки що не вміє, але, сподіваюся, з часом навчимо його. Чоловік дуже замкнутий, тому на кожен крок мусимо брати у нього письмову згоду. Головне завдання, яке нині стоїть перед нами, — це його адаптація до життя, до суспільства, а згодом і працевлаштування, адже він практично без засобів для існування.
Віримо, що знайдуться роботодавці, які погодяться допомогти. Стосовно стану здоров’я, то ми водили його до лікаря, але він відмовився від огляду, не захотів здати аналізи. Та, попри все, поступово змінюється: починає реагувати на людей, позбувається страху, було навіть спробував пожартувати. У нашій практиці — це перша людина, загублена в часі, проте, як нам розповіла дільнична медсестра, у Тернополі є ще кілька таких відлюдьків, просто про них невідомо загалу, бо поки що живі їхні опікуни.
Просимо тернополян не бути байдужими до оточуючих нас людей. Якщо комусь відомо про такі випадки, звертайтесь до Тернопільського міського центру соціальних служб сім’ї, дітей та молоді.
Обговорення