Мандруючи його фотогалереєю, ви побачите світ очима фотографа — міста, пейзажі, репортажі, обличчя людей… ось і той, хто відкриває душі фотооб’єктивом — Тарас Хлібович.
Як воно — дивитися на світ крізь призму фотоапарата? Коли кожен знімок — мить, що більше ніколи не повториться. Мить, яку недремний фотограф помітив і встиг вловити… І якщо у Ліни Костенко “оця реальна мить вже завтра стане спогадом”, то у світлинах фотомайстра мить, зупинена у кадрі, може тривати цілу вічність…
«Як фотограф я народився у Чикаго»
Мандруючи його фотогалереєю, ви побачите світ очима фотографа — міста, пейзажі, репортажі, обличчя людей… А ось і той, хто відкриває душі фотооб’єктивом — Тарас Хлібович, він же Thieri Newman у соцмережах. Фотограф-несподіванка, чия історія не схожа на типові “сторі” фотолюбителів… Не було “ФЕДа” чи “Свеми”, темної кімнати і червоної лампи — натомість були Детройт і Чикаго, куди Тарас, за освітою – інженер-механік, подався із рідних Копичинців у пошуках кращої долі, чи, простіше кажучи, на заробітки. У будні вкладав плитку, а у вихідні сідав на ровера, озброювався спеціально купленою “цифромильничкою” і — вперед, на “фотополювання”.
— Наші хлопці-емігранти, для яких програма дозвілля складалася з двох пунктів — “налив-випив”, мені вслід тільки плечима знизували: “тю, дивак”, — сміючись, розповідає пан Тарас. — А мене дивували ті, хто за десяток років у Чикаго жодного разу так і не вибрався просто погуляти містом. Тим більше, що Чикаго д-у-у-уже красиве, дуже фотогенічне, зі своїм характером і харизмою… Власне, від того, що хотілося його показати дружині і дітям, які чекали на мене вдома, від потреби ділитися з рідними моментами свого “закордоння”, і народилися перші фотографії. Та й я як фотограф теж народився у Чикаго. Ходив знимкувати по музеях, кінолокаціях (скажімо, був на зйомках “Трансформерів-3”), концертах і фестивалях, авто- та авіашоу… Узагалі, якщо хочете постійно мати пригоди – рекомендую купити фотоапарат і постійно з ним ходити. Знаєте, як у середовищі фотографів жартують: хочеш розорити свого товариша – подаруй йому фотоапарат. Для тих, хто вже на це “підсів”, хто загорівся об’єктивами, всілякими технічними фотоприбамбасами, ця справа дуже затратна фінансово…
«У фотографії головне — мізки і душа»
Але фотографами не стають просто так, одночасно з купівлею серйозної техніки. У фотографії, як і у будь-чому іншому, головне — це мізки і душа. Одних звивин недостатньо, тільки душі — теж замало. Хоча душа все-таки важливіша. Багато вчився — здебільшого по інтернету, читаючи та переглядаючи різні уроки, вивчаючи хитромудрі програми для обробки фото та функції самого апарата; публікуючи свої фотографії на Flickr (веб-сайт для розміщення фотографій та відеоматеріалів, їх перегляду, обговорення, оцінки та архівування), де спілкувався як з місцевими чиказькими фотографами, так і фотомайстрами з усього світу.
З часом фотографування переросло на новий рівень: почав робити світлини для українських видань у Чикаго, навіть якісь гонорари за це отримувати… Працював у багатьох жанрах: починав з пейзажів та міських краєвидів, нині мій улюблений жанр – репортаж. Тут є і швидкоплинність, і вміння моментально реагувати на зміни освітленості, і спілкування… Це різноманіття дозволяє мені “відпочивати” від якоїсь основної лінії, мати змогу подивитись під іншим кутом. У фотографії є безліч правил, законів, багато обов’язкових дисциплін. Усе це треба вивчати – і творчі аспекти, і технічні. Але головне правило вдалої фотографії – жодних правил! Бути собою – ось основа успіху!
До речі, якась спадкова фотожилка, вочевидь, у мені таки є. На любительському рівні фотографією займався мій тато, нею ж захоплюється і брат. Мене, щоправда, тоді, у дитинстві, уся ця магія червоних ламп і пожовтілих ванн не приваблювала… (Сміється — авт.) Я до фотосправи прийшов уже в зрілому віці. І якби не “гамерицький край”, то хтозна, як ще довго б до неї йшов…
Серія чиказьких фото.
Армія під «прицілом» об’єктива…
Коли повернувся додому, розумів, що з фотографуванням зрісся уже настільки, що так просто цієї справи не залишу. Разом із товаришем, тернопільським фотографом Володею Явничем заснували фотоагенцію “Дубельтівка”. Працювали-фотографували, аж доки одного дня два роки тому мені не зателефонували з військкомату… Гамлетівських “страстєй” — “іти чи не іти — ось в чім питання” — у мене не було, раз треба — то треба… Пройшов медкомісію, і далі – як у пісні Status Quo “In the Army Now”, навіть “In The Army Again”.
Спочатку служив у Гусятинському районному військкоматі. Різного набачився: молоді здорові хлопаки “косили” від армії, як могли, хто – втікаючи за кордон, хтось вмить “заслабнувши” чи вигадавши ще якісь відмовки… Згодом зустрічав у нашій армії дуже багато старших, а то й геть старих чоловіків: їм просто було нікуди втікати, а можливо, почуття обов’язку ще не вивітрилося… От як так, що я на п’ятому десятку літ пішов до армії знову, а молоді, здорові та успішні хлопці – ні?..
Уже під час служби побачив в інтернеті інформацію про те, що для журналістів та фотографів діють курси військових журналістів. Заповнив відповідну аплікацію – і потрапив на тижневий курс лекцій у військовий інститут Національного університету ім. Т. Шевченка в Києві. Після закінчення підготовки пішов прес-офіцером у 10-ту гірсько-штурмову бригаду Збройних сил України і був призначений начальником прес-служби. Зосередившись на фотографії, почав робити репортажі цікавих подій у підрозділі і публікувати їх на сторінці бригади у Facebook. Спочатку, коли я фотографував бійців, вони мене зовсім не розуміли, але коли побачили результат, то усвідомили, що це дуже важливо: як тільки світлини почали з’являтися у мережі, за кілька місяців роботи приватні повідомлення сторінки підрозділу засипали запитаннями, як потрапити саме в нашу бригаду… Це, мабуть, саме той випадок, коли кадри, чи то пак, фотокадри вирішують усе… (Сміється — авт.)
У фотографуванні військових є певні нюанси – не все і не всіх можна фотографувати, скажімо, розвідників та снайперів — з мотивів безпеки. До слова, на одному з військових полігонів зустрів Романа Вінтоніва – того самого Майкла Щура, дуже цікаво було поспілкуватися. Шкода, що його військові будні були непублічними — статус снайпера не дозволяв…
Після демобілізації “декомпресію” проводив у подорожах — то в Карпати, то Тернопільською областю. Так виник проект “Трансімперія. Мандрівки старим кордоном”: ми з Андрієм Куляном як звичайні туристи громадським транспортом їздили по області, споглядаючи і оцінюючи туристичний потенціал краю. Їздити Тернопіллям, фотографуючи маловідомі об’єкти, ночуючи часом в несподіваних місцях, аби ранесенько щось відзняти в світлі сонця, що народжується, — це величезне задоволення. З нетерпінням чекаю наступного літа, бо є повно планів, що народилися під час цієї пробної експедиції.
Джерело: НОВА Тернопільська газета
Обговорення