У Львівському академічному обласному музично-драматичному театрі ім. Ю. Дрогобича (м. Дрогобич) відбулася прем’єра драми «Перерваний політ» нашого з Богданом Мельничуком авторства. Постановка й музичне оформлення — головного режисера цього театру Олександра Короля. А нижче йтиметься про мої враження від праці над п’єсою і від самого спектаклю. Звіритися з ними можна буде влітку наступного року, коли дрогобицькі театрали привезуть «Перерваний політ» до Тернополя.
Тема стара, а нафталіном не пахне
Про що п’єса? Про кохання. Про зворушливе, дитинно-чисте кохання старшокласників, а згодом — студентів Арсена і Віки. Затерто й карамельно-солодко? Щось таке… А ще про те, як батьки хлопця — міський голова і пані професорка — не хочуть родичатися з бідною перукаркою-вдовою, тому всіляко намагаються розірвати стосунки між закоханими. Попахує нафталіном, чи не так? І все це закінчується трагічно, як у Шекспіра: дві сім’ї втрачають найдорожче — дітей. Хоча за кілька сцен до фінальної глядачі стають свідками прозріння дорослих, уже неможливо змінити нічого. Ось така в нас вийшла драматична повість про сучасних Ромео і Джульєтту.
…Коли двоє закоханих у білому, опинившись нарешті над чорною дірою дурнуватих упереджень та умовностей, пускали в зал паперові літачки, а внизу шаленів у диму балет, мені хотілося кричати, просити повернути події назад. Я злилася на Богдана Івановича, адже він вирішив «убити» дітей, але більше — на режисера. Бо це він своїми творчими знахідками вийняв з мене душу. І не тільки з мене. Зал, аплодуючи, плакав. Жіночі обличчя вже аж набрякли від сліз. Чоловіки шморгали крадькома. Не можна так!
І вже стоячи на сцені поряд із акторами, я поволі оговтувалася. А чому не можна? А може, треба? І думала, що за моєї юності діти, яких не розуміли батьки, влаштовували істерики, втікали з дому. Цього зазвичай було достатньо, щоби отямити зіпсованих життям дорослих. Нині ж батьки в рази зайнятіші, життя зробило їх товстошкірими й черствими. Вони постійно в роботі, в проблемах, переймаються всім — тільки не внутрішнім світом своїх дітей. А він став іще тоншим, іще чутливішим. Будь-яка дрібна неприємність обертається в душі підлітка катастрофою вселенського масштабу. А батьки йому — гроші, модні лахи, комп’ютер, планшет, новий телефон. На, дитино, ми, мовляв, ні в чому тобі не відмовляємо. Одягнена, сита — що ти ще від нас хочеш? Тому фінал п’єси — як запитання до батьків: невже для того, щоби ви почули своїх дітей має статися біда?
У виставі є така сцена, коли Арсен каже Віці: «Знаєш, мені завжди не вистачало батьків, особливо тата. Він не приходив до мене на шахові змагання, не цікавився справами, ми ніколи не гуляли вдвох. Мама завжди запитувала, чи я не голодний, чи не змерз, хоча надворі могло бути плюс двадцять п’ять, як там у школі. І, не дочекавшись моєї відповіді, втуплювалась у свої папери або кудись бігла. Засідання кафедри, конференція, симпозіум…»
Переконана, що кожна мама, кожен тато впізнав у тій ситуації себе. І я впізнала. Бо навіть написання цієї п’єси обернулося для моїх дітей десятками вечорів без мами. Дочка мені телефонувала на роботу, щось запитувала, я механічно відповідала, а вранці казала, що вперше таке чую… А малому я старалася принести улюблений льодяник на патичку, щоби засолодити його пізній вечір, щоби він зализав дискомфорт від моєї відсутності…
Отже, ніякого нафталіну. Все сучасно і близько кожному. Від Шекспірівських часів насправді нічого не змінилося — тільки життєва сценографія.
Pink Floyd, Сальвадор Далі й вірш-«лобстер»
І все ж дивуюся Олександрові Королю, що він ризикнув поставити таку п’єсу та ще й першим. Але першопрочитання, каже, вабить його тим, що може собі дозволити хуліганити. Ми з Богданом Мельничуком, як з’ясувалося, «підкупили» його жанром — сучасною українською драмою, на яку нинішня драматургія чомусь збідніла. І тема вічна.
Коли я приїжджала до Дрогобича ще навесні, аби обговорити з Олександром деякі робочі аспекти, він сказав: «Не люблю п’єс, прочитавши які, вже знаю, як ставити. Такі тексти я закриваю і більше до них не повертаюся. Мені таке не цікаве». Коли ж побачив наш текст (до речі, під назвою «Блискавка на голе гілля») — не знав, що робити, куди бігти, за що братися… Але директор-художній керівник театру Микола Гнатенко підтримав цю авантюру, бо впевнений у можливостях своєї команди.
Чесно кажучи, і я не знала, що робити й куди бігти, коли Богдан Іванович поставив мене перед фактом: треба написати п’єсу. Як — написати? Я й читати п’єс не люблю і вважаю, що їх не можна включати до шкільної програми — натомість треба водити дітей до театру. Але потім, як і Олександр, подумала, що це цікаво. Принаймні, колись розповідатиму внукам про те, як мене вчив писати п’єси сам Богдан Мельничук!
Спершу я скептично поставилася до теми, а згодом подумала, що насправді глибшої проблеми, ніж проблема в стосунках між найріднішими людьми — батьками й дітьми, не буває. Так, у цій темі важко сказати щось нове, але й вичерпати її неможливо.
І стартував захопливий творчий процес! Викроюючи час поміж основною роботою, побічними і сімейними справами, ми писали. Я працювала пізніми вечорами і вночі, аби на ранок Богдан Іванович мав що правити. Якось посеред ночі він надіслав мені есемеску про те, що пиріжки мають бути саме з чорницями. І я довго думала спросоння, про які пиріжки йдеться. Або отримую есемеску проти ночі: «Див. комп!» і відписую: «Я вже хочу див. сни. Див комп. буду завтра».
Богдан Іванович радив мені списувати образи дійових осіб із реальних людей, яких я знаю, щоб вони були правдивішими, щоби глядач вірив їм. Я так і робила. Віку, приміром, списувала з себе. Спасибі акторці Соломії Стус. До речі, уродженці наших Великих Гаїв, випускниці ТНПУ ім. В. Гнатюка (курс професора В’ячеслава Хім’яка), котра зіграла нашу Віку так правильно. Я була приємно вражена, що режисер і актори не спотворили характеру жодного героя. Всі вони були такими, якими ми їх виписали.
Маму Арсена зіграла народна артистка України Алла Шкондіна. Вона грала в кількох виставах за п’єсами Богдана Мельничука, але він і цього разу дивувався. Ти диви, мовляв, ще й слова не вимовила, а її манери, постава, одяг (художниця з костюмів — Юлія Гнатенко) уже грають! І роль мера вдалася народному артистові України Олександрові Морозову блискуче. Хотілося накинутися на нього з кулаками й розірвати на шматки.
Переломну сцену проникливо зіграла ще одна наша краянка —заслужена артистка України, уродженка Дарахова на Теребовлянщині Надія Цибульська (мама Віки). Ця жінка прийшла в розкішний дім мера повернути його дружині гроші, які взяла з безвиході, з бідності як плату за те, аби відмовити свою дочку зустрічатися з сином мера. А потім передумала руйнувати щастя дочки. Нагадала холодній професорці-поетці її ж давній вірш про теплу казку материнського щастя… Зал знову ж плакав, прикипівши десятками поглядів до постаті скривдженої жінки. А за її плечима відбувалося «преображення» другої жінки. Алла Шкондіна мовчки грала воскресіння в своїй героїні людськості.
Ми потім запитували в режисера, чому він повикидав із тексту вірші, адже вони, як з’ясувалося, «працюють». І Олександр пояснив, що й на театральному столі, як і на обідньому, має бути одна страва-«фішка». Самі борші — нецікаво. А якщо борщ, борщ, борщ і раптом — лобстер, то це цікаво. Той вірш і був таким «лобстером».
Узагалі, Олександр Король дуже сміливий у творчості. Любить деталі, навантажує їх таким глибинним змістом, що з першого перегляду всього й не відстежиш. Мій чоловік сказав Олександрові після вистави: «Коли я почув на початку музику Pink Floyd — відразу зрозумів, що вистава буде гарною». А я спершу не зрозуміла репродукцій Сальвадора Далі й кадрів із мультика за його творчістю. Це вже потім до мене дійшло. Як і те, що символізувала віконна рама під стелею, картаті парасольки… Але це добре, коли виставу чи фільм хочеться переглянути вдруге і втретє, аби визбирати й розшифрувати всі режисерські знахідки, щоразу відкриваючи нову. Тож Олександр Король у тандемі зі сценографом, заслуженим художником України Ярославом Данилівим створили цікаве художнє оформлення вистави, що «грало» разом із акторами від її початку до завершення.
…Тепер я думаю: добре, що то була драма. Цей жанр ефективніше впливає на глядача, бо зачіпає багато емоцій. Під час «Перерваного польоту» глядачі не встигали оговтуватися від їхніх перепадів: клубок у горлі виштовхував сміх, а за мить посмішку змивали сльози. І потрясіння, яке пережив глядач, не пригнітило його, а просвітлило, очистило. Значить, п’єса вдалася.
На лаврах ми з Богданом Івановичем не спочиваємо, бо чудово розуміємо, що написати текст — десять відсотків справи. Решта ж дев’яносто — праця режисера й акторів. Бо можна все життя писати п’єси в шухляду і можна їх навіть ставити, але вони не житимуть, не збиратимуть зали…
А тепер про найголовніше. Після вистави до нас підійшла директорка однієї з київських шкіл і сказала крізь сльози: «Якби я подивилася цю виставу кілька років тому, то не припустилася б багатьох помилок… Її треба показувати у школах, в університетах, усім батькам».
І якщо після кожного перегляду цієї драми бодай кілька мам стануть своїм донькам подругами, розділять із ними їхні дівчачі болі, бодай кілька татів візьмуть синів із собою на риболовлю, зав’яжуть із ними відверту чоловічу розмову, наша місія — і авторів, і акторів — буде виконаною.
Бо хто б мені що не казав про те, що театр чи кіно нікого виховувати не мають, я не погоджуюся. Така вже я старомодна. Як тема «Перерваного польоту».
Ліля Костишин
