Уже третій рік на сході України триває війна. Перебуваючи у смертельній небезпеці, багато бійців нерідко почуваються покинутими та забутими. Тому на передовій, як і в тилу, завжди є місце для людей, котрі за своїм покликанням підтримують зневірених і втомлених.
Капелани намагаються всіляко допомогти українським бійцям, навіть ціною власного життя. Про те, з якими духовними проблемами стикаються військовослужбовці та як Церква допомагає їм адаптуватись до мирного життя, йдеться в інтерв’ю з отцем-деканом Микулинецьким (УГКЦ) Євгеном Влохом.
– Отче, що спонукало вас до служби капеланом у зоні АТО?
– Стежачи за новинами про війну на сході, усвідомив, що там є велика потреба у присутності священика. Не просто у допомозі, хоча розпочинав як волонтер. У січні 2015 року організував групу однодумців, серед яких були підприємці. Після першої ночі у зоні АТО, коли разом з українськими захисниками Талаківки, неподалік Комінтерново, за два кілометри від російсько-сепаратиських військ, пережив обстріли. Саме тоді зрозумів, що хочу бути разом з нашими бійцями, ділити з ними радість і горе, а не сидіти перед телевізором і дивитися, як хтось віддає життя за свою країну. Вважав, що буду зрадником і не матиму морального права закликати любити Бога й Україну, якщо не буду там.
– Скільки часу ви провели в зоні АТО?
– За шість разів, у сукупності, майже чотири місяці. Я перебував би там постійно, але маю три парафії, та й родині дуже тяжко переживати мою відсутність, бо там кожної миті чигає смертельна небезпека. Дружина усвідомлює мій вибір і весь час щиро молиться.
– Як військові ставляться до священика поруч з ними?
– Різні люди – різне ставлення. Однак я завжди першим намагаюся налагодити контакт. Заходжу в бліндаж і кажу: «Слава Україні! Я – священик, отець Євген, позивний «Падре Шумахер, як хочете, так і називайте. Але буду з вами відкритий. Кожного, хто має які побажання, прохання, я вислухаю з радістю». Розпочинаю розмову на нейтральну тему, а далі вже видно, що кого турбує.
Скажімо, у снайперів бувають випадки, коли вони бачать очі ворога і розуміють, якщо не вистрелять вони, то вб’ють їх. А потім у снах до них приходить душа тієї особи. Вони не можуть впоратися з цим моральним станом і особливо потребують присутності священика та сповіді.
А нещодавно хлопці сказали мені, що сепаратисти бояться їх, бо з ними Бог. Це велике свідчення для мене. Виходить, що у доброму священику бійці відчувають присутність Господа. І справді, коли ми є там і молимося, то фіксується менше втрат, нещасних випадків, зловживання алкоголем. Коли молимось, то Бог відвертає небезпеки.
– Чого найбільше потрібно нашим захисникам?
– Передусім, вони потребують нашої молитви, моральної підтримки. Коли чують цинічні слова: «Для чого ти туди поїхав, хто тебе посилав?» – дуже важко переживають. Якщо ми не цінуємо їхнього вчинку, відваги, то гріш нам ціна. Адже бійці щомиті перебувають у смертельній небезпеці. Тому ми, християни, маємо усвідомлювати, що вони роблять велику справу і повинні багато молитися та допомагати нашим хлопцям.
– У чому полягає праця капелана в зоні бойових дій?
– Там батальйон стає парафією. Я знайомий з командиром, офіцерами, медиками. Знаю, які у них потреби, проблеми, про ситуацію в родинах, тому можу якнайкраще цим людям допомогти. Коли 45 днів перебував з бійцями в окопах, під обстрілами, то вони по-справжньому відкривалися, ставали майже рідними людьми.
– Чи доводилось вам переживати біль втрати бійців?
– Найболючіше, коли знаходять частини тіла бійця, які не можливо ідентифікувати. До цвинтаря далеко, тоді просто так і хоронимо, відправляємо панахиду й ставимо табличку «Невідомий боєць». Такі моменти неймовірно важко переживати і священику, і військовикам. Страшенно важко, коли їдеш хоронити і бачиш розпач дружин, батьків, дітей…
– Чи були випадки навернення?
– У кожну поїздку беру із собою кілька прапорів. Військові підписують їх, а потім на мирній Україні «вимінюю» ці реліквії на кошти чи необхідні речі для бійців. Один танкіст зі Східної України написав: «Дякую за навернення до Бога».
Я часто запитую хлопців, як вони відчувають Бога. Один із них сказав: «На війні я керуюся законом, що навіть життя ворога треба берегти, адже у ньому бачу людину, якщо можу не вбити, не вбиваю».
– Чи звертаються до вас за допомогою ті, хто повернувся з війни?
– Демобілізовані нерідко не знаходять розуміння і підтримки влади, родини та й кожного з нас. Переконаний, що у деканатах мають бути священики, котрі б допомагали бійцям адаптуватися. Адже після року чи двох, проведених у зоні АТО, вони відчувають себе непотрібними, часто не можуть навіть знайти роботу. А насправді вони заслуговують на визнання, бо є патріотами і героями.
– Побутує думка, що українське суспільство втомилося від війни і навіть призвичаїлося до неї…
– Якби кожен українець бодай один день пережив у холодному лісі, під обстрілами і побачив смерть, тоді б наше ставлення до війни і тих, хто нас захищає, було б зовсім іншим. Це так врізається в душу, як перегляд фільму «Страсті Христові».
Чим дружнішими ми будемо, чим більше довірятимемо Богові, молитимемося, тим швидше закінчиться війна. Ми мусимо стати сильними і змінити філософію життя. А в цьому нам допоможе Господь.
Розмовляла Надія ШПОДАРУНОК,
релігійний журналіст, Свобода
