“Перестало битися серце нашого Івана, нашого Вані, замкомвзводу 95-ої бригади. Близькі називали його Вано… ” — таку сумну звістку повідомила на своїй сторінці у соцмережі волонтерка Алла Борисенко (“Чонгар”).
33-річний Іван Білінський жив у селі Теклівка Підволочиського району. Там його і проводжали в останню путь побратими, рідні та друзі…
“Він був неймовірно добрий, величезного серця чоловік. Батьки його померли, із рідних — дружина і двоє дітей-школярів… Як вони тепер без нього? Вдома все трималося на ньому, він і в рідному селі усім допомагав, дуже багато всього робив, — розповідає Алла Борисенко. — Їхня благенька хатка в дві кімнатки не могла вмістити усіх, хто прийшов попрощатися з Іваном…
Скажу відверто: все могло бути по-іншому, якби мобілізовані проходили нормальну медкомісію. Іван, отримавши повістку, пішов служити зі страшним тромбофлебітом, ноги були, як валянки… Вочевидь, він вже і тоді був хворий, і якби недугу вчасно розгледіли, можна було б вилікувати. А так…
Ні спосіб життя на передовій, ні тамтешнє харчування оздоровленню не сприяли… Івана прооперували раз, потім другий… Краще не ставало. Ми берегли його, про діагноз — онкологія — не казали…
Уже коли він лежав в лікарні у Скалаті, ми провідали його разом з побратимами по службі — до Івана хлопці з’їхалися зі всієї України… Привезли йому нагороду “Ветеран війни”, яку довелося буквально “вигризати”, хоча Іван заслуговував на найвищі нагороди… Ви б це бачили: міцні, як дуби, двометрові хлопці, які не раз бачили смерть в обличчя, вибігали надвір з його палати і ридали один одному в плече…”
“З Іваном ми познайомилися в лютому 2015 року на полігоні, — розповідає товариш по службі Івана Білінського Микола Микитин. — З тих пір весь час — поруч. Боєць він був серйозний, хороший…
Незважаючи на те, що він виконував обов’язки замкомвзводу, був старшим блокпоста на залізничному мосту біля Сиваша, був простий у спілкуванні. Іван на передовій врятував мені життя. Мене поранило, а БТР примчав під обстрілом. Вано був “на броні”. Уявляєте — “на броні” під обстрілом?! Разом зі мною Іван тоді вивіз ще одного побратима, зберігши два життя. На війні він ні за кого не ховався, але від хвороби броні нема…”
Про це пише Нова Тернопільська газета
Обговорення