Мирослав та Ганна Біркові зі Збаража сидять у затінку саду та згадують далеку післявоєнну літню днину.
«Кажуть люди, що яка погода буде в день одруження, таке й життя молодят чекатиме, — мовить до мене пані Ганна. — І знаєте, коли ми зранку йшли до церкви, то було хмарно, але як взяли шлюб — випогодилося».
Їхнє сімейне життя і справді видалося сонячним. Дасть Бог, наступного року у празник святого Володимира прийматимуть вітання із сімдесятою річницею одруження — благодатним, або платиновим весіллям. А похмурий ранок… Тут та прикмета теж не схибила, бо юність наречених не була безтурботною.
Пішов на війну, щоб визволити батька
Мирослав Бірковий народився в селі Селиськах недалеко від Рави-Руської на Львівщині у 1925 році. А через два роки сім’ю спіткало лихо — померла мати Параскева, осиротивши чотирьох дітей. Батько Андрій з усіх сил намагався дбати про синів та доньку, багато часу приділяв їхньому вихованню, ходив разом із дітворою до церкви. А через п’ять літ одружився вдруге — і чуйна жінка Елеонора замінила дітям матір.
Здавалося б, тепер, коли в родині побільшало затишку і тепла, про життєві випробування можна забути. Але одного негожого дня до оселі навідалися представники радянської влади й арештували главу родини. Як виявилося, совіти пригадали Андрієві Бірковому вояцьке минуле — чоловік був сотником січових стрільців у війську Симона Петлюри. «Ворога народу» запроторили до в’язниці, а членів його сім’ї відправили у Північний Казахстан.
Мирослав Андрійович досі пам’ятає напівголодну й виснажливу подорож, що завершилася в селі Богданівці Актюбінської області. Не встигла родина як слід обжитися на новому місці, як нагадала про себе Друга світова війна. У село приїхали польські офіцери, щоб забрати Мирослава до війська. Але в юнака визрів свій план і він подався у військкомат до Актюбінська. Прибув туди — і виклав, як на духу:
— Піду на фронт добровольцем, тільки зробіть так, щоби тата випустили з тюрми.
Військовики на таку вимогу згодилися. Тільки-от обіцянки своєї так і не дотримали. Андрія Біркового розстріляли у Львівській тюрмі під час відступу червоної армії. А його жертовний син Мирослав у червні 1943-го пішов на війну розвідником-картографом.
Молодий, але сміливий солдат воював у Степовому (згодом — Першому Українському) фронті, звільняв Київ, Житомир, Ковель, Відень та Прагу. Визволяв і Тернопіль. Місто, пригадує Мирослав Андрійович, було вщент розбомблене, вцілілі люди ховалися по підвалах. Більшість тернополян повтікала від кровопролитних боїв у навколишні села.
У цей час у селі Курівцях (тепер — Зборівського району) підростала дівчина Ганна. Ще до війни родина втратила батька Петра, тому мамі із чотирма дітьми, щоб не голодувати, доводилося гарувати.
— То була важка праця, люди тоді все робили руками. То не так, як тепер, що комбайн завів — і легше. Пам’ятаю, як мені було років одинадцять, а я уже жала, скільки могла, бо дуже шкодувала маму, — зітхає пані Ганна Петрівна.
Одного холодного дня дівчина почула на подвір’ї голоси. Виглянула у вікно і поруч зі своїм братом помітила незнайомого солдата.
То був Мирослав. У листопаді 1945-го молодого бійця демобілізували, й він вирішив шукати підтримки в родичів. Прибув у Курівці до тітки, маминої рідної сестри, директора місцевої школи Софії Налукової. За кілька днів хлопцеві треба було відмітитися у військкоматі у сусідньому селищі Великому Глибочку. Тітка порадила племінникові вирушити туди за компанію з таким же демобілізованим солдатом Андрієм Чортиком. Уже як поверталися назад, хлопець запросив Мирослава додому на обід. Тоді й побачив наш герой Андрієву молодшу сестру.
Побачив і зрозумів — то його суджена. Уже невдовзі просив руки Ганнусі в її мами. Жінка була не проти такого зятя, але просила Мирослава про одне: почекати, поки 15-річна донька подорослішає.
Мирослав пристав на таку пропозицію. А за час очікувань влаштувався на роботу, працював у видавничо-поліграфічній сфері. Починав трудитися складачем у друкарні, пізніше став її директором. Тож Мирослав Андрійович був причетний і до появи на світ багатьох номерів нашої газети.
Виховали дітей добрим словом та власним прикладом
У квітні 1947-го Ганнусі виповнилося сімнадцять, а в липні наречені зіграли весілля. Спочатку жили в Ганнинім домі в Курівцях, туди із пологового принесли в сповитку свого первістка — сина Теодозія. А коли хлопчикові виповнилося дев’ять місяців, Мирослава перевели у друкарню в місто Копичинці. Молода дружина із дитям на руках поїхала за чоловіком.
— Ой, не знаю, чи тепер би якась донечка із немовлям наважилася поїхати від рідної неньки у невідомість. Спочатку нам утрьох доводилося жити в конторі, не було навіть ліжка. Тож зсували крісла і обережно клали між собою маленького Теодозія. Добре, хоч син був спокійною дитинкою, — пригадує ті часи Ганна Петрівна.
П’ять років життя в Копичинцях запам’яталися їй добрими, щирими людьми, а ще тут народився другий син Володимир. Вже у Збаражі, куди Мирослава Андрійовича скерували вкотре піднімати друкарську справу, лелека приніс у сім’ю Біркових третього козака — Юрія. Їхні хлопці, зізнається подружжя, стали для них найбільшим сенсом та скарбом земного життя. Синів виховували добрим словом та власним прикладом, ніколи не били.
— Ми завжди жили дітьми, — каже Ганна Петрівна. — Не ходили ні на вечірки, ні на забави — хіба в кіно, бо у Копичинцях кінотеатр був через дорогу від нашої оселі. Поки наймолодший не став школярем, я сиділа із хлопцями вдома, бо дитсадків тоді вдосталь ще не набудували, а мені було жаль залишати дітей на чужу людину.
Плинув час. Біркові спорудили хату, виплекали свій сад. Після праці у Збаражі Мирослав Андрійович ще кілька років очолював Лановецьку друкарню. Міг би продовжити працювати в цій сфері, та начальство висунуло ультиматум — вступити у комуністичну партію. Пані Ганна, не довго думаючи, відмовила чоловіка:
— Як це так? Помреш, а ховатимуть тебе не із хрестом, а з прапором?!
Він не перечив дружині. Невдовзі влаштувався бухгалтером-експедитором у районному відділі освіти. Встигла здобути немалий робочий стаж і пані Ганна — спочатку працювала в тій же Збаразькій друкарні, згодом — на місцевому заводі. У вільний час багато літ співала у хорі.
Розмовляючи із цією елегантною жінкою, мимоволі захоплюєшся її життєвою мудрістю.
— Нерідко чоловік затримувався на роботі допізна, адже ту ж саму газету колись здавали до друку глибокої ночі. Не раз мені було прикро від того, що не завжди він може мені допомогти по господарству, — пригадує моя співрозмовниця. — Бо ж у хаті не було ні води, ні газу, а треба діточкам зварити їсти, попрати одяг. Від утоми сяду й заплачу. Та потім питаю себе: чому ж ллю ті сльози? Я мама, тож мені треба і далі синів ростити. Я вам скажу, що дітей виховувати — то тяжка праця, яку ні з чим не зрівняєш. І якби не батьківська любов, то не знаю, чи хто б її витримав.
Сьогодні Мирослав Андрійович та Ганна Петрівна тішаться тим, що всі троє синів стали добрими людьми, здобули вищу освіту. Радіють, що дочекалися восьми внуків та восьми правнуків. А всім молодятам, які читатимуть розповідь про їхню сім’ю, подружжя зичить жити у взаємній любові та повазі, ніколи не ділити роботу на чоловічу й жіночу, а ще — не ображатися на своїх половинок. У цій родині не приховують: якщо й коли перемовилися, то гнівалися від сили півдня.
Фото авторки та з архіву родини.
Маряна Бобрівець, Вільне Життя
