До жахливої трагедії, що сталася 15 вересня на вулиці Руській у Тернополі, з, так би мовити, «легкої руки» правоохоронних органів відразу вчепилося «тавро» суїцид.
І в це, здавалося б, просто повірити: молода, гарна дівчина гостює у хлопця і раптом посеред ночі випадає з вікна багатоповерхівки, він, переляканий і блідий, будить сусідів і просить викликати швидку, але падіння стало фатальним…
Нещасливе кохання — перше, що спадає на думку. Проте «сухе» поліцейське повідомлення про самогубство розбиває шокуюча розповідь рідних про передісторію загибелі 22-річної тернополянки Ірини Букачевської.
Ніхто не вірить у самогубство
Минулих вихідних дощ змив велику пляму крові на асфальті біля будинку, де сталося нещастя. Та мешканці досі з острахом дивляться у той бік і несміливо вказують на маленьке вікно у самому кутку на найвищому поверсі. Тієї страшної ночі багато хто зірвався зі сну, почувши, як у дворі щось сильно гепнуло.
— Виглянула у вікно — все ніби спокійно, а за кілька хвилин — стукіт у шибку, — пригадує пані Люба, яка живе на першому поверсі. — «Викличте швидку!» — кричав хтось. Я впізнала сусіда з 6-го поверху. «Що сталося?» — не могла допитатися. Розбудила сина, він вийшов у двір і вже за мить повідомив страшне. Ми викликали швидку і поліцію…
Під яскравим світлом місяця слідчі склали протокол із місця події, допитали єдиного свідка, з яким була загибла в останні хвилини — Артура (ім’я змінено з правових та етичних міркувань), і перед ранком доправили тіло до моргу. Рідним повідомили про трагедію аж після обіду 15-го вересня.
— Викликали до поліції, а там попросили поїхати до моргу на опізнання.., — згадує найстарша сестра загиблої Катя. — Ми з мамою не могли повірити, думали, непорозуміння якесь, але… То була наша Іринка…
У суботу, 17 вересня, її поховали у рідному селі Слобідка Козівського району. Усе відбулося за християнською традицією, бо ніхто не вірить у те, що дівчина могла навмисне піти з життя.
Зверталась до поліції через… побиття
У квартирі Букачевських, що на вулиці Карпенка, — важкий смуток, тьмяне світло «приглушує» інтер’єр, лише усміхнена Ірина з портрета ніби розворушує вбитих горем трьох сестер. Матері в оселі нема — вона на цвинтарі, в наймолодшої…
— Якби ми не знали всього, то мовчали б, а так будемо домагатися правди! — каже середульша із сестер Галина. — Картаємо себе, що не вберегли Іринку, бо все йшло до того… З Артуром сестра познайомилася після школи, зустрічалися — розходилися, якийсь час вона жила у нього. Та від весни вже рідше з ним бачилась, а влітку познайомилася з іншим хлопцем, думали про одруження. Утім, Артур не заспокоювався — переслідував її, ображав, усіляко заманював до себе. А Іринка чи то зі сліпої любові, чи то зі страху слухалась його. Артур — жорстокий, у нього була хвороблива манія до нашої сестри. Неодноразово він бив її, зачиняв у квартирі й не випускав тижнями, знущався над нею…
Сестри дістають із шафи рентген-знімки Ірини, їх цілий стос, а ще показують на комп’ютері фотографії дівчини, зроблені навесні цього року, на яких вона вся у синцях…
— Майже після кожної зустрічі з Артуром Ірина приходила побита, — зітхає Галина. — Вона намагалася це приховувати від нас, щоб не сварили, але вже сама не витримувала… Ось, гляньте: рентген за минулий рік — тоді у неї був струс головного мозку, на іншому, за січень цього року, — перелом пальця на руці, а тут — вивих руки… Наприкінці квітня, пригадую, прийшла Іринка вся у синцях. «Що сталося? Знову Артур?!.» — злісно запитала я. Вона не хотіла зізнатися, але потім розповіла. Плакала, казала, що не може нічого вдіяти… Після того випадку вона таки наважилася написати заяву до поліції. Ми підтримали її, повезли зняти побої, сфотографували, усе було долучено до справи, але та справа так і «заглохла» в поліції…
Ніби тихоня, а насправді — деспот
Артур, як розповіли сусіди, мешкає з бабусею. Його мама вже багато років на заробітках в Італії, надсилає йому гроші, харчі. Хлопець ніде не працює, не служив в армії. На літо його бабуся перебирається до села. «Здається, ніби й нормальний, спокійний», — кажуть про нього сусіди. А ось знайомі характеризують Артура, як великого любителя нічних клубів та непевних компаній.
— Можливо, на людях він і тихоня, але вдома — жорстокий деспот, — переконана Галина. — Бо як пояснити те, що він не випускав Іринку з квартири, забирав ключі і телефон, щоб не спілкувалася з нами? Якось, було, сестра прибігла від нього серед ночі в холоднечу лише в футболці і трусах — тікала додому парком… Про ті жахливі стосунки добре знають їхні друзі, але хто тепер підтвердить? Свідком побоїв не раз була й бабуся Артура. Якось Іринка зізналася, що старенька радила їй іти від онука, не мучитись із ним.
Страшно навіть подумати, через яке насилля і яку нелюдську жорстокість пройшла дівчина. Чому ж рідні не допомогли їй вирватися з тієї безвиході?
— Що ми тільки не робили: мама багато разів ходила до квартири Артура, стукала, але їй ніколи не відчиняли, — зітхає Катя. — Коли Іра пропадала на кілька днів, ми шукали її, але годі було повернути додому. Сестра благала не чіпати Артура, бо боялася його. Хіба ми могли подумати, що станеться таке?.. А треба було бити на сполох! Після трагедії ми прочитали їхнє листування в соцмережі і жахнулися: Артур грубий і неадекватний…
— За п’ять днів до нещастя Іринка пішла на дискотеку зі своїм теперішнім хлопцем, але так і не повернулася.., — додає Галина. — Як нам розповів хлопець, того вечора вони випадково зустріли Артура, він почав бійку, забрав Іринку і потягнув за собою… Що було далі, — можемо лише здогадуватися. Ми припускали, що вона знову з Артуром, але він не ішов на контакт, а Іринка не мала з собою телефона. Побачили ми її вже у морзі… Ми ніколи не повіримо у самогубство! Можливо, він із ревнощів прибив її, а потім викинув через вікно або зі злості штовхнув?.. Знаємо зі слів слідчого, що він був тоді п’яний. Зрештою, навіть якщо сестра раптом сама вдалася до жахливого кроку, то не хто інший, як він, довів її до того. У будь-якому разі він причетний до смерті Іринки і мусить за це відповісти!..
