Мешканець с. Бабинці Борщівського району, 46-річний Олекса Василюк, ввечері 22 серпня з мисливської рушниці убив свою дружину Оксану. Згодом, вночі і зранку 23 серпня, застрелив ще двох поліцейських, після чого загинув сам в результаті операції спецпідрозділу поліції. З тих пір тернополяни нарекли Олексу «борщівським стрільцем»…
Зять загиблих Олекси та убитої ним Оксани заявив про намір позиватись до суду на дії місцевого священика, який поховав «борщівського стрільця» як самогубця.
Тернопільський священик протоієрей Євген Заплетнюк пояснив, чому Олексу не захотіли поховати за християнським обрядом:
“Те, що сталося на Тернопільщині – це неймовірне горе для всіх нас, бо це лише випадок у окремих трьох родинах, але й певне відображення нашого спільного духовного та психічного стану. Я хоч і не знайомий із місцевим священиком, все ж цілком погоджуюся з його рішенням. Одна справа – в стані афекту зробити помилку, інша – повторювати її ще та й ще. Людина, яка наважилася на вбивство, більше не може називатися християнином, бо відмовилася жити в рамках християнської моралі, де навіть погана думка чи слово – гріх. А якщо так, то ні родичі, ні симпатики убивці на мають жодних підстав сподіватися на те, що вбивцю хоч колись будуть вважати християнином.
Людина согрішивши могла зупинитися та розкаятися, але вона вибрала інше – впертість до самої смерті. Це Юдин гріх, бо рай для праведних, а пекло для вбивць. Усе просто.
Правда, можна ще зауважити, що вбивця був психічнохворим, а тому, для нього звичні правила не діють. Цілком можливо й таке. Однак, ця хвороба свідомості мала б прослідковуватися в чоловіка впродовж усього життя, а не просто стати разовим і зручним виправданням його гріховного внутрішнього стану.
Зрештою, не потрібно дивуватися, що коли ми робимо зло чи якусь прикрість, люди можуть змінювати до нас своє ставлення. Також, кожен із нас повинен пам’ятати, що наші вчинки будуть мати наслідки не лише в реакції людей, але й на Суді Божому.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Усі дописи протоієрея Євгена Заплетнюка на сайті
Церква завжди розуміла обряд християнського погребіння, як величне християнське таїнство. А тому, треба добре усвідомлювати, що не кожна людина може бути його достойна. Віддавна Церква не просто відмовляла явним грішникам у похованні, але й накладала заборону на поховання таких осіб у межах християнських кладовищ, які самі по собі є певним продовженням храму.
Під час похорону ми молимося про те, щоб Господь дарував Своє Царство тим людям, які все життя цього прагнули. Якщо такого не було, а покійним Церква і Бог не були потрібними за життя, то християнське поховання було б насильством над їх волею.
До списку людей, яких не хоронили в храмі колись зараховували не тільки самогубців, чи тих, хто наполягав на власній евтаназії, але й впертих грішників – алкоголіків, які померли в наслідок хімічного отруєння, бандитів або осіб, які померли внаслідок збройних сутичок, і навіть акторів і жінок, які відійшли на той світ намагаючись зробити аборт! У конкретних випадках долю тіла померлого визначає його духівник або керуючий єпископ.
Обговорення