— Що ти таке кажеш, Ганю?!
— Виколи очі, прошу тебе, Марійцю…
— Та як можна? Чи тобі світ ясний набрид, що таке говориш.
— Виколи, щоб я не дивилася…
— Господь з тобою, Ганю, та на кого?
— На Арсена, чоловіка твого, Маріє…
— А то ж чому, Ганю? Чим він тобі осоружний?
— Та не осоружний, а навпаки. Люблю його, Маріє. А не бачитиму, може, розлюблю…
— Що мелеш, Ганно? Обпилася чи наїлася чогось на ніч?
— Обпилася, Маріє, обпилася. Солодкого трунку кохання. Пам’ятаєш, як ти рік тому в санаторій поїхала…
— Чом би мала забути? Допекли болячки, яких нажила на ринку, то й поїхала. Мусила…
— А ми з твоїм Арсеном удвох у квартирі залишилися. І я не втрималася. Боже милостивий, прости. Й ти, Маріє, вибач. Я ж таки жива людина і не стара ще. Мені, нагадую, тридцять щойно минуло, на вісім літ молодша від тебе, Маріє. А живе живого хоче. От і не втрималася, хоча давненько боролася із собою. Десять років через стінку слухала, як ви з Арсеном уночі любилися, сльози заздрості витирала. А тут така нагода…
— І він, Арсен, клюнув? Не можу повірити…
— Приманка добра була, Маріє…
— Приманка?
— Так, приманка. Він спершу не реагував на мої натяки, а тоді я зробила так, як вичитала в одному романі.
— Як?
— Сказала, що в тебе є ще одна електронна скринька, підпільна. Тобто така, про яку він не знає. А на ту пошту, яку я сама створила, завчасу надіслала з чужого комп’ютера кілька листів нібито від твого коханця. Сказала, що вистежила тебе й підглянула пароль. Відкрила скриньку — й дала Арсенові прочитати. А там — про те, що ви нібито робили з тим коханцем і як будете вдвох розважатися в санаторії. «Отак, — кажу, — Арсенчику, ти тут вірність зберігаєш, а вона тобі роги наставляє. І я страждаю від твоєї непоступливості. А можемо одне одним тішитися…» І почали…
— Невже ти не могла когось іншого знайти, Ганно? Та ж ходять якісь чоловіки в бібліотеку. Треба було там, на своїй роботі, приманку закидати…
— Якісь — ходять. Та й то дуже рідко. Більше діти та жінки. А з чоловіків — хіба пенсіонери, газетами шарудіти. Такого, як твій Арсен, і близько не було… Тож або виколи мені очі, або віддай мені його…
— Віддати, кажеш?..
— Авжеж. Він же зрадив тебе. Хай із твоєю сестрою, але — зрадив.
— А якщо ти брешеш, Ганно?
— Розказати, що він найбільше любить у ліжку?
— Ні! Не треба, бо я збожеволію. Рідна сестра і чоловік! За що мені така кара?
— Може, за те, що ти надто часто гримала на нього. Пригадай, якою приходиш зі свого ринку. Щодня тобі там хтось нерви псує, і ти несеш поганий настрій додому. Скільки разів Арсен тебе «розморожував»… А чоловіки теж ласки хочуть. От я й приласкала його, і йому сподобалося. Віддай Арсена, прошу тебе. Ми виїдемо звідси. А ні — то виколюй очі. Бо я люблю його…
— Очі я виколювати не буду. Серце не позбавиш зору. А віддати? Може, й справді так буде краще. Він же зрадник. Зрад-ник. Шлюб наш осквернив. Усе добре, що в нас було, розтоптав. Хоча ти його обманом узяла. Та він же не маленький, міг би розкусити твою приманку перш ніж ковтати. Все, віддаю. Най буде так. От за годинку він прийде зі зміни, і ми йому все викладемо, як товар на вагу.
— Дякую тобі, сестро!
— Нумо по чарочці вип’ємо, Ганно, щоби стрес зняти.
— Давай!
…Арсен пішов з роботи раніше, ніж звичайно, бо поламав автомат, який штампував заготовки на вікна, і бригада залишилася без роботи. Коли відчинив двері до спільного для двох квартир коридору, почув зі свого помешкання голоси дружини та її сестри. Розмовляли на підвищених тонах. Прислухавсь… Ого! Одна брехуха так підступно затягла його в ліжко, а друга настільки легко відмовилася від нього. Який же він був сліпий!
Після того як у квартирі дзенькнули чарки, зачинив за собою двері. «Переночую в Петра, — подумав, — а завтра заберу свої документи і речі. Кілька діб десь перекантуюся, потім майну за кордон. Добре, що віза відкрита. Залишилося квиток купити. А сестрички хай здогадуються, кого я в Іспанії собі знайшов…»
Хода Арсена вечірнім містом ставала дедалі впевненішою.
Богдан МЕЛЬНИЧУК
м. Тернопіль.
Обговорення