На Тернопільщині поки чиновники ділять з духівництвом землю, на якій розташований заклад, понад сімдесят хворих чоловіків перебувають в умовах, які далекі не лише від міжнародних норм, а й людських.
«Чуєте, пані, напишіть, що тут є такий Альоша, який файно співає», – просить худорлявий чоловік, який мешкає у Бережанському психоневрологічному інтернаті. З дитячою посмішкою запрошує в кімнату і показує костюм, у якому мріє заспівати на сцені.
Кілька ліжок одне біля одного, вицвіла білизна, старі матраци, обшарпані стіни, затерта, а місцями зруйнована підлога. В таких умовах, як Олексій, живуть й інші підопічні інтернату.
Поруч – ніби інший світ. Старовинний василіанський монастир, з відреставрованими фасадами й під новим дахом. Контраст підсилює те, що на інтернат обласна влада виділяє кілька мільйонів гривень у рік. Монахи відновлюють свої приміщення на пожертви.
Представники церкви та чиновники вже десятки років не можуть дійти згоди щодо території, на якій у тісному сусідстві розташовані культові й державні споруди. Церковники хочуть повернути землі, які належали їм до приходу радянської влади. При цьому заявляють про жахливі умови й навіть експлуатацію хворих.
У листопаді минулого року в інтернаті правозахисники виявили «карцер», у якому за ґратами утримували двох підопічних. Тісна кімната з металевою решіткою на дверях була замкнена, без електричного освітлення і доступу свіжого повітря та води, з прогнилою підлогою. Замість туалету – відро. Дії керівника закладу та працівників розслідує поліція за статтею 146 Кримінального кодексу – незаконне позбавлення волі людини.
Чиновники визнають – проблеми в інтернаті таки є, але стосуються вони ремонту приміщень. Його відсутність в обласній адміністрації виправдовують конфліктом за територію, на яку претендує духівництво, і запевняють – шукають, куди перевести заклад.
Війна за землю
Бережанський психоневрологічний інтернат розташований у селі Краснопуща. На цьому місці ще 1664 року монахи заснували монастир, який з часом став відомим релігійним центром. Після війни, у 1946 році, радянська влада ченців репресувала, а монастир закрила. В його основній будівлі спершу розмістили пансіонат для літніх людей, а з 1979 року облаштували психоневрологічний інтернат. Внутрішній простір монастирської церкви тоді розділили на два поверхи: на першому була їдальня, замість вівтаря – кухня, а вгорі – палати.
Монастир, де колись знаходився Бережанський психоневрологічний інтернат. Фото: ZIK
Після розпаду Союзу духовенство взялося повертати свої будівлі. Врешті, два роки тому інтернат таки відселили з келій монастиря. Відтоді хворі живуть не у пам’ятці архітектури XVIII століття, що не пристосована під такий заклад, а займають кілька будинків поруч. Це колишні господарські приміщення, збудовані ще в 1940-х роках.
Сьогодні всі культові споруди на цій території належать церкві. Земля й решта будівель колишньої обителі залишаються у комунальній власності області.
Настоятель монастиря отець Стефан Романик не налаштований на таке сусідство. Це місце є відпустовим центром і щороку сюди з’їжджаються тисячі вірян. Церква, пояснює священик, лише прагне повернути історичну справедливість та відновити обитель.
«Колись Краснопущу називали другою Зарваницею, – розповідає він. – Це місце відоме століттями, відколи заснували монастир, який був сплюндрований у радянські часи».
Перемістити інтернат, переконаний священик, потрібно і задля людей, які там мешкають. У монастирську церкву вони часто приходять молитися. За словами отця Стефана, після минулорічного скандалу покращення умов у закладі він не помітив.
«Це концтабір, а не інтернат, – емоційно висловлюється священик. – Нехай мене хтось за такі слова засуджує, але я не можу мовчати на таке беззаконня. Умови проживання підопічних жахливі, за ними не доглядають, як слід. Не раз вони просять по селу їсти. В село їх відпускають часто, особливо допомагати працівникам інтернату. Підопічні пишуть заяви, що йдуть у гості. Але це неправда. Фактично, їх використовують як дармову робочу силу. Подейкують, що неспокійних пацієнтів іноді чимось наколюють. Для таких людей потрібен кваліфікований персонал. Видно, владі вигідно утримувати заклад і виділяти на нього кошти».
«Зачинила, щоб не втекли»
Керівництво інтернату наголошує – сили до підопічних не застосовують і працювати не примушують. Заперечили й закиди про недостатнє харчування. Кажуть, проблема тільки в тому, що приміщення непристосовані, потребують ремонту, а фінансування не вистачає.
«Від 2010 року коштів на капітальний ремонт ми не отримали ні копійки, – розповідає в.о. директора Бережанського психоневрологічного інтернату Оксана Град. – Даємо собі раду, як можемо. Зараз зробили поточні ремонти у всіх житлових корпусах. Так само в кухні, медпункті».
Білизна на ліжках, переконує керівник інтернату, не стара. А виглядає такою, бо заклад не може дозволити собі купити дорогу й вона швидко втрачає колір. Щодо інциденту з так званим карцером, керівник інтернату й працівники теж розповідають свою версію того, що сталося.
«Це житлова кімната, – пояснює Оксана Град. – Заґратовані двері залишились у ній ще від радянської системи. Наші підопічні не позбавлені дієздатності, вони можуть голосувати, вільно переміщатися. Іноді в деяких з них відбувається загострення хвороби. Так сталося тоді з двома чоловіками.
Санітарка пішла отримувати миючі засоби і, щоб вони не втекли, зачинила їх».
Після візиту правозахисників, каже директорка, двері з решіткою зняли і вони самі розсипались – від давності. У кімнаті, де знайшли замкненими двох людей, побілили стіни. Проте, на перший погляд слідів ремонту не видно – приміщення старе й недоглянуте.
Хто винен? Радянська влада
Начальник департаменту соціального захисту населення обласної адміністрації Вадим Боярський переконує, що влада зацікавлена в тому, аби мешканці інтернату жили комфортно.
«Сьогодні умови проживання там потребують, ми це визнаємо, покращення, і значного, – каже він. – Якби представники монастиря розглядали можливість сусідства з інтернатом, ми б шукали кошти на капітальні ремонти. Але такого порозуміння нема. Вкладання великих коштів при існуючих вимогах з боку монастиря, який історично претендує на ці господарські приміщення, не має перспективи. Ми хочемо вирішити цей конфлікт, який створила ще радянська влада у 1940-х роках. Тому зараз розглядаємо можливість переселення інтернату в інше місце».
Про переміщення закладу в обласній адміністрації теж ведуть мову вже близько десятка років. Листування щодо переселення підопічних ледь поміщається у чималу папку. Більшість документів – про відсутність відповідного приміщення.
«В області є один заклад такого типу для чоловіків – у Почаєві. Він заселений майже повністю, – пояснює теперішню ситуацію Вадим Боярський. – Ми розглядали можливість переведення інтернату в Кременець, де був санаторій, підпорядкований департаменту охорони здоров’я, а також у Білобожницю Чортківського району. Але не досягнули порозуміння з громадою. Разом із тим, там продовжують функціонувати медичні установи. При вивільненні приміщень, пристосованих для проживання, будемо шукати можливість переселити заклад».
Подалі від людських очей
Зараз на інтернат у Краснопущі виділяють у рік близько 3,5 млн грн. На 73 підопічних, що перебувають тут на утриманні держави, є 61 штатний працівник. Значна частина коштів іде саме на заробітну плату.
Координатор уповноваженого з прав людини в Тернопільській області Володимир Шевченко, який виявив замкненими двох мешканців Бережанського інтернату, розповідає: те, з чим зіткнулися у закладі – не поодиноке явище загалом в Україні. Проблема не лише у катастрофічному браку фінансування, а й у тому, що персонал часто не має достатньої кваліфікації.
«Потрібна краща фінансова підтримка від держави, а ще проста людська увага, – каже він. – Чомусь в українські інтернати їдуть волонтери, наприклад, із Польщі, а наші роблять це вкрай рідко. Особливо якщо мова йде про заклади для дорослих. Люди там забуті всіма. Їх простіше вивезти десь у віддалені села, щоб ніхто не бачив».
У Краснопущі після візиту правозахисників до дисциплінарної відповідальності притягнули 15 працівників інтернату. Розслідування кримінального провадження, за словами керівника сектору комунікації обласного управління поліції Сергія Крети, на завершенні й буде відправлено в прокуратуру Бережанського району. Вона і робитиме висновки, чи було порушення у ставленні до хворих.
Тим часом, в інтернаті продовжується звичне життя, а в монастирі готуються до храмового празника – скоро тут буде велика проща. Сюди приїжджають з усієї України просити милосердя у Бога. Мешканці інтернату потребують такого ж милосердя – від людей. Поки ж вони продовжують бути заручниками конфлікту між двома інституціями – державою і церквою, кожна з яких по-своєму мала б їх підтримувати.
Антоніна БРИК, для ІА ZIK
