«Унікальна пара року» – саме за такий титул боролися тернопільські подружжя близнюків Сімчуків у програмі «Говорить Україна».
– Коли нас запросили на програму, трохи вагалися чи їхати, бо меншим дітям було лише кілька місяців, але потім порадилися учотирьох і зважилися, – розповідає Надія Сімчук. – Заодно і старшу сестру у столиці відвідали. А в чоловіків була мрія зустрітися і сфотографуватися з братами Капрановими. Дітям у студії дуже сподобалося, під час зйомок, які тривали кілька годин, поводилися чемно. Одягали нас стилісти телеканалу, а потім ці сукні нам подарували. І хоча ми не здобули титул «Унікальна пара року», зовсім не засмутилися, адже головний приз – стати телеведучими телеканалу, а позаяк ми в декретній відпустці, це просто неможливо. Окрім того, переїжджати до Києва аж ніяк не планували. Та, попри все, поїздкою до столиці і ми, і чоловіки, і діти дуже задоволені. Кожен з нас здійснив свою маленьку мрію.
Познайомилися по… телефону
Про сестер-близнючок Надю, Любу та їхніх чоловіків-близнюків Ярослава і Володимира «НОВА…» вже неодноразово писала. Самі подружжя до уваги преси та спалахів фотокамер давно звикли і сприймають це з гумором. Адже таких, як вони, мабуть, в усій Тернопільщині більше немає. Подружжя разом уже дев’ять років. Кажуть, що справді «половинки», адже схожі не лише зовні, а й за вдачею.
– З Володею та Ярославом ми познайомилися абсолютно випадково, – зізнається Надя. – Це тепер згадую події тих днів і розумію, що це була доля. Якось я помилилася номером і випадково зателефонувала до Ярослава. Слово за словом, розговорилися, але до зустрічі не дійшло, і ми забули про цей дзвінок.
Два роки Ярослав і Володимир не згадували близнючок, але одного дня Ярослав зважився передзвонити Наді.
– Думав, може, забула мене давно, проте якраз у той момент, коли я взяв у руки мобільний телефон, не повірите, від Наді надійшло смс, – згадує Ярослав Сімчук. – Я відразу показав повідомлення братові. Як виявилося, Надя мене пам’ятала і запросила на зустріч. Я взяв з собою брата, а вона – сестру. Відтоді все і почалося. Навіть весілля ми справили в один день.
– Наш батько дуже сміявся, казав, що, мовляв, тільки синів навчився розрізняти, а тепер ще й невісток доведеться, – усміхається Володимир. – Звичайно, жартував. Батьки ніколи нас з братом не плутали, навіть зі спини впізнавали. Мама завжди каже, що серцем відчуває, хто з нас хто.
– Головне, що ні ми, ні дружини нас не плутають, – каже Володя, – як і діти, та й друзі вже навчилися розрізняти нас.
Найважче було розлучатися дітям
Донедавна два подружжя разом з дітьми Діаною та Артемом мешкали у Тернополі у двокімнатній квартирі, однак коли народилися Максим і Антон, вирішили, що увісьмох на 48-ми квадратних метрах затісно.
– Люба з Володею залишилися у Тернополі, а ми із Славиком переїхали до Плотичі (село неподалік Тернополя – авт.), – розповідає Надя. – Але не буває й дня, щоб не дзвонили одні до одних і не запитали, як справи. Часом по кілька разів за день зідзвонюємося. Хлопцям простіше, вони разом працюють в поліції, разом їздять на службу в зону АТО. А ми з Любою в декреті, меншим діткам лише по шість місяців виповнилося. Розлучатися було непросто, але у двокімнатній квартирі затісно. Найгірше переїзд Артем переживав, дуже сумував за Діанкою, але нічого, помалу звик, тим більше, що Люба з Володею на вихідні приїжджають. Ми встигаємо вдосталь наговоритися, а малі – набавитися. Як-не-як, але увісьмох цікавіше!
