Генерал-хорунжий Армії УНР. Народився на Полтавщині в кзацький родині. Після закінчення військового училища а згодом і академії був офіцером у російській артилерійській бригаді, брав участь в експедиції на острів Кріт (1897), дослужився до полковника. Перейшов воювати за самостійність України (1918). Під час боїв з російсько-большевицькими загарбниками виконував обов’язки начальника головного артилерійського управління Військового міністерства Армії УНР. Після інтернування української армії у Польщі перебував у таборі Каліша (1920). Вимушено проживав у Франції, там і помер. Щоб підкреслити незламність і волю до життя генерала СВАРИКА завершу віршом (з сайту Клуб поезії), автор Сашко:
“Давно позабуті шаблі і гармати,
Давно вже не носять козаки вусів,
Але їм не треба сьогодні вставати,
Вони й не лягали. І безліч катів
Так і не змогли їм кайдани надіти,
Їх волю забрати і ум оповити
Ласкавими, чорними, злими словами
До себе забрати, і дух їх убити,
І дух їх ранами не вдасця скорти…
Ласкавими, чорними, злими словами,
Та дідько із вами – та хай їм всім грець!
А ворог брехні майстровитий є швець,
І тільки б ще сил щоб негоду скорити –
Щоб нас захистити, і волю створити,
Найкращу, найпершу, народную волю –
Як вітер у полі, як річка, як слово,
У вільному краю свято Покрови,
Без бруду, без гною, без зради творити,
Щоб в світі колись почали говорити…
Ось – справжній народ! Ось вольная воля!
Такий наший шлях. Така наша доля!
Я радий би був колись це почути,
Колись вільно жити, і щастя добути,
І відбудувати стражденну землю –
Бо це Україна, яку я люблю!
Бо це Батьківщина, тут батько і дід,
Тут я й мої діти жили і живуть!
Побачить ще світ. Квітки заквітуть…”
