З 26 травня 2014-го до 21 січня 2015-го загін десантників і добровольців у повному оточенні, під цілодобовим шквальним вогнем, тримав оборону Донецького аеропорту. Після численних, але марних спроб штурму об’єкта російські бойовики прозвали українських бійців «кіборгами», пише “Нова Тернопільська”.
43-річний Ігор Войцехівський із позивним «Поляк» із села Малий ХодачкІв Тернопільського району серед них не був, але був у Пісках, де з 10 вересня до 14 січня на крайньому блокпосту охороняв «дорогу життя» до аеропорту. Він служив у п’ятому окремому батальйоні ДУК «Правий сектор», куди пішов добровольцем, бо до ЗСУ його не взяли через те, що в нього немає лівого ока і погано бачить правим. Коли у січні 2015-го боєць повернувся додому, то зір на єдиному оці був лише 40 відсотків. Нині Ігор уже демобілізований і працює охоронцем у сільському садочку.
– Пане Ігоре, чому ви пішли на війну?
– Коли повернувся додому з Майдану, в країні знову почалися жахливі події – анексія Криму, АТО на Сході… Важко було зрозуміти, що взагалі відбувається. Я довго роздумував, а тоді вирішив, що мушу бути на передовій. У мене двоє синочків – 11-річний Максимко та 9-річний Віталик, і я хочу їх виховувати власним прикладом. Попросився до друзів з «Правого сектора», бо через інвалідність до ЗСУ мене не взяли. Єдине, що хлопці мене запитали, чи зможу. «Зможу», – відповів і поїхав до них. Спочатку був на базі, потім при штабі у групі інженерного розвитку, бо в мене основна військова спеціальність – сапер, а у вересні поїхав у Піски. Був стрільцем, а тоді перейшов в артилерію і дослужився до командира гарматного розрахунку. Однак під час пострілів йшла потужна ударна хвиля (у нас було по 150 і більше пострілів у день) і я отримав контузію ока. Почав різко погіршуватися зір, тож довелося повернутися додому.
– Який день був найважчим?
– Найважчим було 29 листопада 2014-го. Тоді наш екіпаж із семи осіб ішов на блокпост на чергування. Почався обстріл. Друг «Коваль», який «завідував» мінометом, отримав осколкове поранення обличчя. Його доправили до військового шпиталю в Артемівськ. Близько обіду знову сталося нещастя – відбоєм гармати переламало ногу нашому навідникові. Ми тоді за день вистріляли близько 200 снарядів, відбили атаку. Було дуже важко, бо у нас навіть бінокля не було, то, щоб бачити, куди вистрелив, доводилося вилазити на якесь підвищення. Власне, через це надвечір нещастя сталося зі мною. Я вів коригування вогню і отримав поранення в ногу.
– А де ви брали зброю?
– У Пісках чергувалися позиції бійців із «Правого сектора» та військовослужбовців, тому вояки ділилися з нами снарядами, набоями, гранатами. Коли у нас були поранені у критичному стані, ми також зверталися до військовослужбовців, щоб їх забирали. Ходили до них і телефони заряджати, і за водою та продуктами.
– До вас не доїжджали волонтери з гуманітарною допомогою?
– Волонтери не завжди могли підвезти допомогу, бо дорогу у Піски постійно обстрілювали. З одного боку від дороги було поле, а з іншого – соняхове поле і туди заходили диверсійні групи. Часом приїжджали три-чотири буси з допомогою, стояли поблизу Пісків день-два, а тоді розверталися… Бувало так, що у нас на добу на двох бійців були лише бляшанка кільки, пачка «Мівіни» і пляшка води.
– Що допомогло вистояти?
– Ми йшли на війну не для того, щоб загинути, тому дуже багато залежить від морального настрою. Для чого ти стоїш? Чому прийшов на війну? Поставив собі мету відстояти наряд на позиції і маєш пильнувати, щоб не пролізли диверсанти. Потрібно також дбати про свою безпеку, бо якщо поранять, то хтось мусить витягти з поля бою, а той, хто тягне, то вже не боєць. Так одна куля може відразу вбити двох чи трьох, а це погано для позиції. Дозволяли вистояти ще кілька факторів. По-перше, я знав, що мушу повернутися до дружини і дітей, по-друге – впертість і бажання вчитися, а по-третє – слова радянського воєначальника Василя Маргелова: «Збили з ніг – борися на колінах. Встати не можеш – наступай лежачи».
– Судячи з розмови, у вашому батальйоні усе було організовано, всі знали, що мають робити, і чітко це виконували. Напевно, завдяки цьому в «Правому секторі» порівняно небагато загиблих?
– У нас була дещо інша мотивація. У ЗСУ проблема у вищому командуванні – паркетних генералах, а не в бійцях, які на передовій. Якщо бійцеві дають наказ, він має його виконувати, адже невиконання наказу в бойових умовах має серйозні наслідки. У нас такого командування не було. У нас був один наказ: «Стояти!» І ми стояли.
– Хто був ідейним натхненником на війні?
– Військові капелани. Були дуже важкі бої, і без їхньої допомоги ми б не дали ради. Я щоранку молився, а коли не встигав, то відчував, що мені некомфортно. «Без молитви – як без бронежилета», – казали, тому багато хто там уперше і вивчив молитви. На війні нема невіруючих, бо вони там просто не виживуть…
– Війна вас змінила?
– Я багато що переоцінив – себе, людей, життєві цінності. Нині, коли мені телефонують і запитують: «Як справи?», відповідаю: «Живий, отже, щасливий!» Потрібно цінувати те, що маєш.
– Чи відрізняються побратими на війні від людей поза війною?
– Дуже відрізняються. Якщо тривалий час перебуваєш в одному колективі, та ще й в екстремальних умовах, то це не просто дружба, а частинка твого серця, і це багато чого варте. На війні побратим рідніший за брата, ми й зверталися там один до одного «друже», «брате», «братчику». Бійці у підрозділі – це один організм і розділити його нереально. У житті поза війною такого немає…
– Важко було адаптуватися до мирного життя?
– Спочатку так, але допомагали побратими, рідні, синочки. Мій старший якось сказав, що пишається мною, і я зрозумів, що все, що зробив – недаремно. А згодом вийшов документальний фільм «Добровольці Божої чоти», де я також знімався. Потрібно було його представляти в області, і я взявся за патріотичне виховання дітей і молоді, їздив у школи, коледжі, спілкувався з людьми. Не варто мовчати про війну, про тих бійців, які щодня йдуть на героїчні вчинки і які пішли на фронт не за олігархів, не за президента, а за свою країну і за своїх рідних. На жаль, політика та війна завжди пліч-о-пліч. Вони – нероздільні, і чим більше політики втручаються в хід війни, тим важче її вести, але одне знаю напевне: коли мене запитують: «Доки буде війна?», відповідаю: «До перемоги!..»
