«Коли вишиваю, то забуваюся…» – каже 39-річна Ольга Кундис із Гусятина, яка вже 15 років хворіє на невиліковну хворобу – міопатію. Через те, що хвороба почала прогресувати, у 2012 році їй довелося звільнитися з районної поліклініки, де вона працювала медсестрою. Нині Ольга майже не ходить, а тепер ще й перестають працювати руки, але, незважаючи на це, вона щодня вишиває чудові сорочки, картини, рушники і залишається щирою, світлою і сильною жінкою. Про те, як їй це вдається, вона розповіла «НОВІЙ…»
– Почала вишивати з дитинства. У школі ходила на гурток вишивки, в’язання та макраме, там освоїла всі техніки. Раніше вишивала рідко, а тепер маю багато вільного часу… За ці роки назбиралося вже багато виробів. Навіть думала, що, якби все зібрати докупи, можна було б навіть виставку організовувати (усміхається – авт.).
– Що переважно вишиваєте?
– Рушники, подушки, салфетки, картини, а 1 квітня буде два роки, як я вишила першу сорочку. Чесно кажучи, ніяк не могла наважитися вишивати одяг, бо дуже відповідально підходжу до цієї роботи – підбираю орнамент, кольори під людину, для якої буду вишивати. Крім того, вишиванки мають свою символіку, це енергетичний захист людини, сорочка – як оберіг, тому, коли вишиваю, вкладаю в роботу всю свою душу. Можу братися за кілька речей одночасно. Вишивала сорочки, сукні, потім узялася за картину-ікону, тепер вишиваю рушник. Нині вишиваний одяг знову відклала. Не знаю, чому… Чи нема людини, для якої хотілося б вишивати, чи нема ідей? Наразі прийшла ідея вишити рушник. Я навіть коли відпочиваю, то… вишиваю. Наприклад, коли вишивала ікону, то дуже втомлювалася, доводилося робити творчі перерви, і тоді я вишила невелику картину «Горнятко з кавою».
– Для кого вишили першу сорочку?
– Для своєї 14-річної доньки Яни. Взагалі вишиваю лише для своїх рідних і близьких, підбираю орнаменти відповідно до характеру людини, і ніколи не продаю вишиванок, а дарую.
– Ви ділитися своїм досвідом з донькою?
– Ділилася б, але вона не хоче (усміхається – авт.). Напевно, їй вистачає того, що дивиться на мене і бачить, яка це кропітка робота.
– Звідки зазвичай берете візерунки, схеми – з книжок чи придумуєте самі?
– Переважно з інтернету, але змінюю розташування орнаменту, візерунки, кольори. Це вже суто моє бачення. Якщо мені щось не підходить, змінюю на те, що мені подобається і що буде пасувати людині,
для якої вишиваю.
– Саме тому у вас кожна робота, по суті, ексклюзивна?
– Так, однакових орнаментів не вишиваю, бо мені нецікаво. До того ж є безліч орнаментів, які можна використовувати. У мене – лише дві вишивані пари. Одна – сукня і сорочка, а друга – чоловіча сорочка і жіноча блузка.
– Скільки часу витрачаєте на одну роботу?
– Від місяця до двох. Усе залежить від складності орнаменту, кількості кольорів… Якось мій родич пожартував, що я більше часу приділяю вибору орнаменту і кольорів, аніж самому вишиванню. Це правда, бо розумію, що сорочка вишивається на багато років і потрібно все вибирати ретельно. Намагаюся, щоб вишивка мала гарний вигляд не лише з лицьового боку, а й з вивороту, тому це також затягує процес вишивання, але з часом рука набивається і стає легше.
– Коли переважно вишиваєте – коли випадає нагода чи приходить натхнення?
– Вишиваю постійно по вісім-десять годин у добу, а влітку й по 12. Не вишиваю лише в неділю і на свята, то тоді навіть сумую. Колись дивилася фільм про піаніста, йому казали, що в нього пальці під клавіші «заточені», то у мене пальці, напевно, «заточені» під голку, бо не можу сидіти, щоб не вишивати.
– На якій тканині вишиваєте сорочки?
– На коломийському домотканому полотні. Пробувала вишивати на лляній тканині, але на ній дуже важко.
– У вас є найулюбленіша робота?
– Мені здається, що для вишивальниці нема неулюблених робіт, бо нема випадкових вишивок.
– Що для вас вишивання?
– Насамперед це медитація, рівновага для голови і тіла. Хоча багато хто й каже, що вишивання їх, навпаки, дратує і вони дивуються, як мені вистачає терпіння годинами сидіти і нанизувати хрестики. Мені ж вишивання допомагає бути сконцентрованою, не дозволяє розслабитися, бо потрібно все контролювати, рахувати хрестики і відповідно не допускати зайвих думок.
– Кажуть, що до вишивання не можна приступати з поганим настроєм…
– Я вважаю, що коли нема бажання вишивати, то краще не починати, бо то марна робота. У мене таке рідко, щоб я не хотіла вишивати, але буває, що не йде робота й усе. Я щодня собі ставлю певні цілі і стараюся їх досягти, але часом буває важко, бо вишивання дає навантаження на очі, на хребет, на руки, особливо при моїй хворобі. Для мене завжди дуже цікавий кінцевий результат, коли починаєш вишивати, цікаво який воно матиме вигляд, бо одна справа – схема, коли ти все в уяві придумала, підібрала, а інше, коли вже тримаєш в руках готову сорочку і бачиш, який вона має вигляд на людині. Напевно, через це я так швидко й вишиваю. Для мене кінцевий результат – стимул.
– Що вам додає сил?
– Мій чоловік Анатолій, донечка та мої батьки, вони – моя підтримка і опора, і знаю, що не можу їх підвести. Розумію, що через те, що хвороба прогресує, не зможу вишивати, але життя триває і треба в ньому якось себе знаходити. Живу сьогоднішнім днем і стараюся робити максимум того, що можу.
