Мало хто з тих, хто протягом багатьох літ відвідує на вулиці Руській церкву Різдва Христового, знають, яку легендарну історію має вона. Колись, у XVI столітті, церква була дерев’яною. Цікаво, що в 1589 р. тут відбувся православний церковний собор за участю патріарха Константинопольського Єремії.
У ті далекі часи місто було ще невелике, зосереджене навколо замку, тож церква розташовувалася за міським валом. Покровителем церкви був князь Костянтин Острозький, котрий відповідною грамотою наділив її спеціальними привілеями. Саме в Тернополі, у 1596 р., освіченим міщанином на ім’я Лука здійснено перший переклад на руську мову книг Старого Заповіту. Переклад цей зберігається у Варшаві, в університетській бібліотеці. У рукописі є примітка, що роботу цю виконано “з Божою поміччю в неславному граді Тернополі”. Найхарактерніше в історії соборного храму те (що, власне, й зробило його легендарним) — що церква була колись подвійною: вгорі — церква Пресвятої Трійці, на долині — церква Різдва Христового.
Легендарним стало згодом ім’я її настоятеля протоієрея Авраама, котрий брав активну участь у повстанні Богдана Хмельницького, листувався з гетьманом, інформуючи про народні заворушення. Згодом героїчний священик загинув від рук польської шляхти. Одна з легенд розповідає, що Б.Хмельницький, перебуваючи у Тернополі в 1651 р., відвідав церкву Різдва Христового, дякував отцеві Авра-аму за допомогу.
Коли на початку XVIII століття в Тернополі з’явилася уніатська громада, яка не мала свого храму, православні віддали їй горішню церкву Пресвятої Трійці, а самі молилися в долішній. Обидві конфесії спокійно співіснували багато років, поки в церковні справи не втрутилися політичні сили, для котрих головною була не віра християнська, а догоджання панівній верхівці.
У 1715 р. шляхетські прислужники привезли з Варшави і встановили у горішній церкві орган і почали глушити богослужіння православних. Церковне братство міщан навіть звернулося зі скаргою до правителя Якуба Собєського, але той не відреагував. Утиски дедалі посилювались. Коли ж з’явилися в місті єзуїти, православну парафію в Тернополі було остаточно закрито, переділ між долішнім і горішнім храмами усунуто. З того часу й донині існує лише одна церква Різдва Христового.
Історія давня, але дуже повчальна і для нинішніх часів. Громади віруючих співіснують тихо і лагідно, допоки не з’являться жадібні до верховенства представники владних структур та амбіційні політикани, переважно люди не місцеві, а прийшлі. Вони й підбурюють віруючих, прагнучи монополії для тієї конфесії, чиї інтереси лобіюють, а нерідко — й матеріальної вигоди. Християнство на цьому закінчується, верх беруть політичні спекуляції.
Храм, що воскрес із руїн
Пам’ятаю страшні руїни цього найстарішого храму Тернополя у квітні 1944 р. Здавалося, неможливо буде відновити бані, полагодити потрощені іконостас та вівтар. Найжорстокіші бої, що мали місце в цій частині міста, усе довкола перетворили в згарища і звалища цегли й каменю. Міщани, які вижили в цьому пеклі, переживши битву у глибоких підвалах, плакали на руїнах церкви. Але рук не опустили. Через деякий час на древній вулиці Руській групи людей почали розбирати руїни храму Різдва Христового, шукати дошки і шматки бляхи, щоб хоч якось накрити від негоди стіни церкви.
Саме парафіяни протягом кількох повоєнних років підняли з руїн старовинний храм. Чоловіки, серед яких було кілька будівельників, в тому числі і мій батько, інвалід війни, змайстрували риштування і місяцями, як могли, відбудовували церкву. Працювали безплатно, рятували ж святий дім для себе і нащадків! Сьогодні мало хто знає, що унікальний храм у центрі міста відродили самі ж городяни, довівши цим жертовність, безкорисливість і високу моральність справжніх християн.
Найдавніший храм Тернополя — церква Різдва Христового — старожили міста ще називають Середньою церквою. Мабуть, тому, що на південно-східній околиці стоїть Монастирська церква, а на західній — Надставна. Ця ж — посередині міста, тому й Середня. Це був перший християнський храм, що з’явився після того, як гетьман Ян Тарновський збудував замок-фортецю і поселення почало розростатися. Однак спочатку це була невелика дерев’яна церковка, про яку перша письмова згадка є в королівській грамоті від 6-го липня 1566 р., де говориться про розбудову й укріплення міста сином Тарновського — Христофором. У ті далекі часи до церкви прилягали міські вали, поблизу були вежа і Кам’янецька брама. Зі сходу місто захищав високий мур, за яким ховалися від нападників. Церковну територію теж обнесли кам’яною стіною.
Є й інші письмові згадки про історію найдавнішої тернопільської церкви. Приміром, 1570 року князь Костянтин Острозький своєю грамотою надав церкві 60 моргів поля (морг — це 0,6 гектара). У грамоті також згадуються школа і шпиталь, якими опікувалося церковне братство.
У 1600 році вирішено було на місці дерев’яного храму збудувати кам’яний. Ця дата й сьогодні зазначена над входом до церкви Різдва Христового. Однак будували її вже не тільки як храм, а й як кам’яну оборонну споруду. Будівництво завершили у вересні 1608 р., а наступного року церкву освятив львівський єпископ. Про це зазначено у церковній записній книзі, де, до речі, сказано, що будівництвом керував “добрий муляр” Леонтій, якому допомагали всі парафіяни своєю працею, грошовими пожертвами та будматеріалами.
Відтоді кам’яна церква Різдва Христового як оборонна споруда входила в загальний комплекс захисту міста. Згодом добудували два невеликі бокові бастіони і перехідні галереї. З’явився і другий поверх, на якому виникла ще одна церквиця, якій надали ім’я Пресвятої Трійці. Є також згадка, що в Середній церкві молився гетьман Богдан Хмельницький перед Зборівською битвою.
При храмі у ті часи був невеликий цвинтар, про що згадується в інвентарній книзі Тернополя за 1672 р. В інших матеріалах з історії церкви йдеться про велику трагедію 1770 року, коли від чуми загинуло майже 10 тисяч міщан. Першої великої реконструкції церква зазнала у 1808 р., коли було змінено розписи інтер’єру, згодом спорудили дзвіницю з трьома дзвонами.
Сучасного архітектурного вигляду церква набула в результаті останньої реконструкції у 1936-1937 роках, коли парафію очолював знаний церковний діяч і просвітитель отець Володимир Громницький. У вівтарній частині храму облаштували два допоміжні вікна для кращого освітлення, змінили форму головного купола та іконостасу, оновили розписи на стінах. Добудували дім для священика і парафіяльної канцелярії, а також дяківку — приміщення, де в передвоєнні роки відбувалися репетиції церковного хору.
Є ще декілька яскравих фактів в історії найдавнішого тернопільського храму. 18 листопада 1918 р. тут присягали на вірність Українській державі військовики новостворених збройних сил. У червні 1934 р., в умовах польської влади, тут відправляли жалобні богослужіння за Симона Петлюру. В останні десятиріччя, у зв’язку з різними перебудовами і розширенням вулиць, церква Різдва Христового втратила частину своєї території, тротуари лягли під самі мури, перенесли дзвіницю. Зараз споруджують допоміжні приміщення, модернізують і внутрішнє оздоблення, інтер’єр. І нарешті, про найбільший скарб, яким володіє цей історичний храм — про старовинну чудотворну ікону Матері Божої, яка майже три століття творить чудесні зцілення.
Тунелі під містом
Ще в дитинстві, коли попри замок ходив з дідусем на став рибалити, серед інших історій про минуле Тернополя з особливою цікавістю слухав розповідь про тунель, що простягався від замку, попід ставом, аж на Загребелля. Нібито цим підземним ходом тікали колись люди від нападників.
Згодом, років через двадцять, в одній з польських краєзнавчих книг, присвяченій старим фортецям Тернопільського воєводства, прочитав, що справді під час нападу татарів на Тернопіль у 1694 р. оточені в замку городяни вибиралися через тунель далеко за місто. Тоді, як і в багатьох інших випадках, тунель став засобом порятунку. Закономірно, народ складав про це таємничі легенди. Чув я навіть легенду про існування старовинного підземного ходу від замку аж до Кутковецької гори.
У 1944 році, нишпорячи руїнами замку, хлопчаки часто тупцювали біля чорного входу у підземелля. Найсміливіші з ліхтарями або свічками в руках заглиблювалися на 40-50 метрів. На більше не вистачало відваги, тому що старші розповідали про підземний хід страшні речі. Що там нібито лежить багато скелетів, що там міріади гігантських щурів, які нападають на людей.
У післявоєнні роки, під час відбудови замку, вхід у підземелля замурували. Хоча основна частина підземного ходу, напевно, вже давно залита водою озера. Одна справа, коли над тунелем протікав порівняно вузький ставок, але зовсім інша річ, — коли рухаються над ним тисячі тонн озерної води.
У середньовіччя тунелі під містами, між замками і фортецями, були дуже модними. Ходять легенди, що й підземний хід від тернопільського замку до Загребелля не був єдиним. Існував також тунель від церкви Різдва Христового до церкви Воздвиження Чесного Хреста, а звідти до палацу та казарм у районі теперішньої вулиці Бережанської. Один із старожилів міста розповів мені, що чув про існування тунелю між колишнім магістратом, Домініканським костелом і Старим замком.
Коли після війни майже весь центр міста був дощенту зруйнований, а подекуди навіть фундаменти будинків оголилися, у багатьох місцях, зокрема, на колишніх вулицях Срібній, Багатій, Барона Гірша, Перля, довкола Старого ринку, на Руській та Зацерковній вулицях, відкрилися глибоченні підвали. Іноді виявляли під ними ще глибші пивниці та різні підземні сховища. Їх засипали битою цеглою та уламками каміння.
Часом, розбираючи глибочезні фундаменти й дубові перекриття, натрапляли на дво-триповерхові підземелля. Складалося враження, що весь старий Тернопіль стоїть на тих глибоких підвалах, підземних сховищах та складах. Багато з них, звичайно, існують ще й досі — замуровані, засипані. Після війни ходили чутки, що в дні фашистської окупації у цих підземеллях ховалося від гітлерівців чимало євреїв, більшість їх загинула від голоду і хвороб, але дехто вижив.
В одній із публікацій я вже згадував про випадок, що стався у травні 1944 р. в місці, що навпроти нинішнього театру. З підвалу розбитого вщент готелю “Польонія” і ресторану, який займав колись перший поверх будинку, виповз із підземелля чоловік. Він страшенно заріс чорним волоссям, брудним та скуйовдженим. Лежав горілиць, його кропили водою, але він був уже мертвий. У натовпі з уст в уста передавали історію, яка щойно трапилася. Єврей виповз із руїн, але йти не міг і очі ховав від яскравого весняного сонця. Ламаною польсько-українською мовою питав людей, які його оточили:
— Війна скінчилася?… Німців уже нема?…
Проживши багато місяців у темряві, чоловік не витримав денного світла. Напевно, додалися ще й руйнівні емоції, велика радість спасіння. З ним стався, як говорили, сонячний удар. Неймовірно виснаженого й осліпленого сонцем, його убив порятунок.
Можливо, є ще в Тернополі інші свідки цього випадку і могли б сказати ще щось про нього. Та й про тернопільські підземелля, можливо, хтось більше знає. Вже не один раз про це писали різні часописи, але переважно всілякі домисли, а хотілося б почути правду.
