Скажіть мені, чому у нас в будь-якому найзадрипанішому кафе у найвіддаленіших дебрях, з жирними стільницями під тосканський мармур і пластмасовими вицвілими квітами на стінах, в засмальцьованому меню у зім’ятому файлику обов’язково знайдеться яка-небудь майонезна страва з назвою «по-царськи», «по-імператорськи» або, у найгіршому разі, «по-панськи»?
Від бідності. Ми мріємо про багатство. Якщо багато жиру і дешевеньких компонентів, які ми слідом за виробниками чомусь називаємо майонезом – це «по-царськи». Як правило, найбідніші і замовляють «по-царськи». Якщо «по-імператорськи» – то це взагалі вибух небаченої розкоші для жебраків: значить, там пахне ще й такою дивовижною «хімією», яку ми називаємо сиром.
Чому в будь-якій найсмердючішій маршрутці, знаєте, як з циганського фільму Кустуріци – з іконами, м’якими іграшками перед водієм, килимом і бахромою на фіранках – до Нового року обов’язково з’явиться плакат. І неважливо, чи це рік коня, кози чи бульдозера: все одно в картинках з побажаннями будуть величезні пачки доларів, а самі побажання обов’язково включатимуть раптове набування багатства. Не мудрості, не освіченості, не досвіду, а саме багатства: «Нехай Новий рік змії принесе вам багатство…».
А загалом чого у нас бажають на Новий рік? Насамперед, щоб ваші бажання просто остовпіли від ваших можливостей, море удачі і «дачу у моря»; щоб на вас напали «бабки», і ви не знали, як від них відбитися. А любові… – то таке. Яка може бути любов у злиднях?
Нікому ні в Європі, ні в Америці, навіть найбіднішим аборигенам не прийде в голову бажати вам у новому році багатства – його, по ідеї, потрібно заробити, і аж ніяк не за рік.
Але ми бідні. Пощастило ж Івану-дурнику: нічогісінько не робив і – абра-кадабра! – багатство. У нас всі дівчатка з молодших класів школи знають: головне – знайти «потрібного» чоловіка, і в тебе – абра-кадабра! – багатство. Заробляти, відкладати, ризикувати, вчитися – це класно, так, але найкращий варіант саме цей: абра-кадабра! – і ти вже багатий. А без багатства життя – не життя. Ось у серіалах про це дуже добре показано, дуже життєво: приїхала до столиці неосвічена селючка, трохи її там позневажали, а потім зустріла Його і – абра-кадабра! – багатство. Геніталії є? Є. Значить, може бути і багатство.
У нас всі хочуть, щоб було, як у серіалі. Нервові дівки-касирки, горді податківиці – всі хочуть, як у серіалі: «ща» з’явиться Він, оцінить її неземні гідності – і абра-кадабра! – багатство. Роками чекають. Роками! Самі собі багатство вони створити не намагаються – навіщо? Треба тільки навчитися чекати, треба бути спокійною і впертою – і він обов’язково з’явиться. Помічали таке?
А ще у нас постійно «на ходу» слівце «розкішний» – скрізь, де тільки можна, навіть там, де воно за визначенням бути не повинно: «Це розкіііішні цуценята, розкіііішні, повірте …», «вигляд з вікна просто розкіііішний!», «вона так старається, оцінки розкііііішні!».
Ну як, скажіть на милість, можуть бути розкішними цуценята або оцінки? Вам не спадає на думку, що вигляд також не може бути розкішним? Це вигляд з
вікна, він розкішним навіть у переносному значенні не буває. Але нічого, ми звикли. Ми так і пишемо: ця стаття розкішна, розкіііішно написано.
Коли якась бабця напередодні виборів радісно забирає пакет гречки, пачку хіммаргарину і целофановий пакетик «Петро Долбодятський – за багатство народу!» та біжить голосувати за цього Петра, то думаєте, що це через те, що вона – злісна ватниця, яка продає майбутнє своїх онуків за пачку гречки? Та нічого подібного! Не треба бабульку демонізувати. Це не вона голосує, це все клята бідність шепоче: давай, давай, давай – встигни забрати своє! Успіх від слова «встигнути»! Всі воліють мати короткострокові вкладення, щоб прибуток був тут і зараз, а після мене хоч трава не рости. Бідність потребує. Бідність не дає перепочити.
Обрахували в кафе? Нахамили в маршрутці? Більше сюди ні ногою? Ну і що? Ви один раз заплатили – тут і зараз! – і прекрасно. Валіть звідси, інші прийдуть. Так у нас розуміють слово «сервіс»: надати послугу абияк, головне – щоб прибуток був тут і зараз. Такі собі короткострокові вкладення. Про довгострокові думати заборонено. Адже їх можна і не дочекатися – відіжмуть, відберуть, не повернуть.
Бідність, бідність, бідність…
Коли злісний стариган їде до Слов’янська за українською пенсією від «хунти», а потім повертається в рідну ДНР і з ранку вистоює чергу за гуманітаркою від чеченців – з бійками, скандалами, доносами – думаєте, він безпринципний смердючий ватник? Це не він. Це бідність репетує: ХАПАЙ, дають, тобі належить! І хапає. А пообіцяють «бабки», якщо він вас розстріляє, – повірте, він це зробить. Легко. Бо то ви, а то – омріяні «бабки».
Коли телеведуча Оксана Марченко, тітонька у віці, який прийнято називати елегантним, і при грошах, за які можна найняти ну просто дуже «навороченого» стиліста, на зло медведчуківським мільйонам напинає плаття Чиччоліни – щоб і ноги було видно, і груди, і ботфорти, начебто тільки відійшла від жердини в стриптиз-барі, – знайте: це бідність кричить – «Я прорвалася! У мене вийшло! Дивіться! Дивіться! Я тепер багата! Всього через край! Всього вистачає! Я змогла! Змогла! Груди по-царськи, кучері по-імператорськи, розкііііішно, заздріть, злидні! Люблю вас! Пам’ятаю вас! Я була такою ж! Але у мене вийшло, дивіться!»
Бідним бути соромно. Небагатим бути соромно. Неуспішним бути соромно. Та що там наївна Оксана?! У нас навіть президент з міністром оборони зустрічаються в класичному антуражі бідності – рожеві із золотою облямівкою фіраночки зі складками: так бідність уявляє собі багатство. І позолота, позолота, позолота, куди без неї? У нас такий держстандарт: щоб все блистіло позолотою. Згадайте апартаменти втікача Пшонки. А таких як він – мільйони! Бідних Іванів з села, що раптом дорвалися до грошей.
Подивіться на околиці наших міст. Там будуються цілі селища мільйонерів: три поверхи, чотири поверхи, вежа, ще вежа – і ділянка всього п’ять соток. Бідність вимагає: вище, вище і ще вище. Якщо за ті ж «бабки» купити сто соток землі і поставити маленький затишний будиночок в саду – це не те: не буде видно багатства.
Сусід Рома, який вічно «стріляє» у мене сто гривень на тиждень, купив у кредит чорного джипа, величезного, як корівник. Грошей на бензин не має,
грошей виплачувати кредит не має, але Рома раз на півроку заправляє повний бак і їде додому в село – показати: він не бідний. Його дружина Христина завжди в рожевому велюровому спортивному костюмі – вдома, в супермаркеті, в податковій, на базарі, в джипі. Доньці дванадцять років, а на вигляд – як переможниця конкурсу «Мрія педофіла – 2016». Тому що так бідність уявляє собі успіх.
Бідні хочуть бути багатими. Багаті хочуть бути щасливими. Але всі цього хочуть «через одне місце». Коли ми вже вирвемося з тієї бідності?
P.S. Всім, хто дочитав цей текст до кінця – гарантую: в Новому році вас очікує величезне багатство. Майже відразу. Перевірено! Як у нас прийнято писати – «це реально працює».
