Серцем нашого міста є Театральний майдан і бульвар Тараса Шевченка. Упродовж останніх років тут встановили нові пам’ятники – Соломії Крушельницькій, Незалежності України, а також відкрили цілком оновлені фонтани, які набули сучасного європейського вигляду, пише “Тернопіль вечірній”.
Розпочиналося все з того, що відкриття на початку XIX століття гімназії та шляхетського конвікту спричинило розбудову Тернополя. За міськими валами швидко сформувалася вулиця Панська. Спершу партерові будинки губилися у зелені садів, а згодом піднялись і декількаповерхові кам’яниці. Із будівництвом залізниці центр зі старомістя перемістився ближче до залізничного вокзалу. Згодом Панська вулиця поділилась на Вищу, Середню і Нижчу.
Свята Текля і криниці
“З 1890 року її почали називати іменем Адама Міцкевича, а з 1925-го року нижню частину перейменували на вулицю Болеслава Хороброго. У період німецької окупації вулицю називали Дойче-штрассе. У радянські часи обидві частини цієї центральної артерії називались (з 1948 по 1961 рік) іменем Сталіна, потім Карла Маркса. На початку 90-х років минулого століття бульвару повернули назву Тараса Шевченка, яку він мав ще у 1918 році”, – писала у своїй книзі про історію Тернополя краєзнавиця Любомира Бойцун.
Здавна окрасою цього старовинного куточка була алея, що тягнулася серединою горішньої частини вулиці до перетину із Руською. У 1927 р. сквер займав 7697 кв.м. Починався він на перетині вулиць Камінної, Юліана Опільського та о.Степана Качали, де був невеличкий майдан святої Теклі (фігуру святої тут встановили у 1882 році). Тут же спорудили міську криницю. Статуя Теклі пов’язана з іменем ксьондза-єзуїта Антона Рейхенберга. Про його побожність та безкорисливість ходили легенди. Священик був опікуном міської бідноти, оберігаючи її від голоду і холоду. До речі, у сквері на вулиці Міцкевича була ще одна класично оздоблена криниця. А поряд височіла статуя Гери. Спорудили її напередодні Першої світової війни, у 1913-му. Стояла вона у тій частині плантів (так ще у ті часи називали цей зелений оазис), де нині височить бронзова Соломія Крушельницька. До речі, “планти” у перекладі з польської означає бульвар.
Вуличний годинник
Навпроти рогу сучасної вулиці Сагайдачного на залізному стовпі стояв великий міський годинник. Він уцілів у Першу світову війну, але Друга світова і післявоєнна відбудова змінили все до невпізнанності. Встановили цей годинник члени Товариства шанувальників міста. Вони також зробили спеціальні світильники біля пам’ятника Міцкевичу. До речі, цей годинник мав три циферблати, аби з усіх сторін тернополяни могли бачити час.
25 жовтня 1895 року на центральній вулиці нашого міста відкрили пам’ятник Адаму Міцкевичу, а навколо сформували площу. Його із білого тернопільського каменю вирізьбив львівський скульптор Томаш Дикас. Цей пам’ятник було знищено у час визвольних змагань 1918-19 років. Відновлений у 1923 році пам’ятник Адаму Міцкевичу (автор Аполлінарій Ґловінський, який родом із Тернополя), зазнав руйнації у період фашистської окупації.
“Один із добре знайомих моїх батьків, поляк, приїхавши вже в 1970-х до Тернополя, сказав, що “місто змінилося, а Міцкевич як стояв, так і стоїть”. Він сприйняв пам’ятник О.Пушкіну за монумент польському поету. Можливо, хтось так скаже і про пам’ятник Данилу Галицькому, адже там також колись стояв пам’ятник Пілсудському. Як бачимо, святе місце порожнім не буває”, – жартувала краєзнавець Любомира Бойцун. Хоча пам’ятник Пушкіну стоїть все-таки на місці зруйнованого у Другу світову магістрату, а Міцкевич височів на майдані перед ним.
Вінценосні гості і вцілілий готель
У час Першої світової війни Тернопіль викликав інтерес у представників різних країн-учасниць воєнних дій. 25 липня 1917 року відступили останні частини російської армії і після гарматного обстрілу ввійшла пруська гвардія. А вже 26-го на міському майдані зустрічали німецького кайзера Вільгельма. Своїм візитом він підкреслив, що Тернопіль здобули німці, а не австріяки. 30 липня на цьому місці вояки і цивільне населення зустрічали австрійського цісаря Карла І.
Обрамлення майдану доповняв готель “Подільський” (теперішній готель “Україна”). “Його збудували у 1890 році, інші прибудови датуються 1910-м та 1928 роками. На початку XX століття готель мав власний водогін, центральне опалення, ванни, і навіть електричне освітлення. При готелі були стайні та возівня. У 1910 році власницею “Подільського” стала Юстина Шидловська, – продовжує пані Любомира. – Тоді ж Шидловські збудовали і відкрили кінотеатр “Поділля”. На бульварі діяв з 1912 року ще один кінотеатр “Світязь” (у подвір’ї сучасного будинку №25). З ними пов’язана діяльність “Тернопільських театральних вечорів” – театру, заснованого Лесем Курбасом у 1915 році у нашому місті. Дебют відбувся 18 жовтня (за старим стилем) у кінотеатрі “Світязь” виставою “Наталка Полтавка”.
У готелі у 1917 році Дмитро Дорошенко, призначений Тимчасовим урядом губернатором всієї Галичини і Буковини, зустрічався із місцевим Гарнізонним комітетом та делегацією міщан-українців. Тут же працювала редакція “Українських вістей”.
Здавна у готельній кам’яниці містились каварня “Болевард” і ресторан (пізніше—”Адрія”). “Подільському” судилося пережити обидві світові війни. У 1920-30-х роках минулого століття у трьох будинках, що входили до готельної нерухомості, працювали галантерейна і тютюнова крамниці, шевська і слюсарна майстерні, кінотеатр і казино, перукарня, відділ сільськогосподарського банку і спортивне товариство. На подвір’ї була криниця 25-метрової глибини. Номер у першорядному готелі “Подільський” коштував від 4 до 8 злотих. У той час вартість у другорядних складала від 1,5 до 4 злотих.
Приблизно, на місці теперішнього пам’ятника Соломії Крушельницькій у кінці 1950-х був пам’ятник Богдану Хмельницькому. “Хмельницького відтворили на весь зріст. Та піший гетьман щось не сподобався керівництву і його спершу перенесли під Кутківці, а звідти – до Зборова, де вже був свій Хмельницький. Подальша його доля невідома. Я з цього приводу жартую, що піший гетьман мандрував”, – зазначала Любомира Бойцун.
