У рік маленька тернополянка Марійка Уварова перенесла чотири операції й17 наркозів. Її день народження рідні святкують двічі – 30 листопада і 4 грудня. А київські лікарі самі назвали її Марією – на честь Матері Божої, пише “Нова Тернопільська”.
– Доня народилася з серйозною вадою – атрезія стравоходу з норицею. Саме такий діагноз поставили київські спеціалісти, – розповідає мама Марійки Наталія Уварова. – Словом, стравохід був з’єднаний з легенями, відповідно їжа потрапляла у легені й дитина задихалася… У Тернополі лікарі помітили ваду аж на другу добу і то після того, як я уклінно попросила подивитися доню, бо їй молоко виходило носом. Спочатку лікарі заспокоювали, що вона наковталася навколоплідних вод, але коли побачили, що Марійка синіє, забили на сполох. Пригадую, прийшла до мене в палату акушерка і «заспокоює», що, мовляв, ще народите здорову дитину, ця жити і так не буде… Уявляєте, як мені було чути такі слова?!. Я насварила на неї, що не треба мені заживо дитину ховати. Коли усім приносили одноразові пакети для новонароджених, мені нічого не дали – неначе моя дитина померла… Вночі донечку повезли до Києва. Мене не взяли, бо породіль лише на третій день виписують, і лікарі переживали за моє здоров’я. Услід за швидкою поїхала моя мама з сестрою на машині, одначе їх відразу попередили: якщо на півдорозі швидка розвернеться, отже, дитина померла. Вони не вірили, що довезуть її живою.
Чотири години на колінах під операційною
У Київському інституті педіатрії, акушерства і гінекології НАМН України уже давно лікують маленьких пацієнтів з такими діагнозами, тому для київських спеціалістів Марійка не була чимось надзвичайним. Однак дітей у такому тяжкому стані, за словами лікарів, їм ще не привозили.
– Пульс і серцебиття у донечки були практично відсутні, – згадує мама дівчинки. – Вранці, 4 грудня, попри те, що було дуже велике свято – Введення в храм Пресвятої Богородиці, професор вирішив прооперувати доню, бо на той час їй стало трохи краще. Я навіть не знала, що дитину оперують – мама нічого не сказала, не хотіла, щоб я надміру хвилювалася, а сама в той час чотири години простояла на колінах під операційною – молилася… До неї підійшла черниця із Києво-Печерської лаври, запитала, що сталося. Коли мама розповіла, пообіцяла, що передзвонить до монастиря, хай там помоляться. А потім повернулася і заспокоїла, що, мовляв, у них є прозорливий священик, він сказав, що дитина буде жити…
Професор, коли вийшов з операційної, був страшенно стомлений. Наперед тішити рідних не став, бо якщо дитина переживе 10 днів, отже, є шанси й надалі, але стан стабільно важкий. А потім додав, що назвали її Марійкою.
– О восьмій вечора я якраз дісталася до Києва, лікар дозволила зайти до реанімації, щоб побачити доню, – розповідає Наталія Уварова. – Тільки відразу попередила, щоб не думала плакати, бо дитина, мовляв, усе відчуває. Потім дозволяли приходити надовше, бачили, що мої відвідини йдуть донечці на користь. Що й казати, в мами з дитиною найміцніший зв’язок!
У рік важила сім кілограмів
Бачити свою крихітку заінтубовану, на апараті штучного дихання, з купою трубок, для Наталі було нестерпно. Вона щодня молилася до Господа і просила, щоб Марійка одужала.
– Тітка розповіла мені про життя святого Луки Кримського і подарувала книжечку з молитвами, – каже Наталія Уварова. – У ній я й прочитала, що дитина, яка прийме Святе Причастя, ніколи не помре. У мене зажевріла надія. Попросила священика прийти до реанімації. Лікарі спочатку були проти, але потім дозволили. Отець не знав, як причастити Марійку, бо вона була на апараті штучного дихання, але якось маленьку крихітку приставив їй до вуст. Бачили б ви, як Марійка усміхнулася, а потім з очей скотилася сльоза. Наступного дня вона почала самостійно дихати.
Після цього Наталя ще раз переконалася, якою великою є Божа сила. І хоча лікарі впродовж трьох місяців казали, що стан Марійки залишається стабільно важким, мати не втрачала надії.
– Час від часу лікарі вручали мені довжелезний список ліків, які треба було купити, – продовжує розповідь жінка. – І хоча нам дуже допомагали мої співробітники, мамині односельці, цього все одно не вистачало. За той рік ми продали все, що могли, і ще й у борги залізли. Через сім місяців нас відпустили ненадовго додому – в лікарні почався карантин і трохи було небезпечно залишатися. І хоча вдома і стіни лікують, для нас це стало справжнім пеклом. Марійка поняття не мала, як самостійно їсти, до того харчувалася лише через зонд. Я по краплинці давала їй їжу, але цього було недостатньо. Уявляєте? У рік вона важила лише сім кілограмів!
У Тернополі в Марійки піднялася температура, в обласній лікарні медики боялися навіть братися лікувати Марійку. Лікар сказав, що напевно, розійшлися шви на стравоході.
– Знову почалося все спочатку, ми повернулися до Києва, – розповідає Наталія. – Донечці зробили ще дві операції. Тепер, якщо підняти кофтину, то на Марійці живого місця нема, усе в рубцях.
До Аліпії з донькою!
Здавалося, Марійка почала помаленьку видужувати, але не тут то було… Одного дня у дитини з’явилися набряки на животі, руках, ногах.
– Професор саме пішов у відпустку і поїхав за кордон, як доні стало зле, – розповідає мати. – Марійка нагадувала живий труп. Лікарі лише хитали головами: ніхто не міг зрозуміти, що сталося, чого такі набряки? Я з відчаю втекла в парк, ридала і просила Бога, що, може, краще, щоб Він її забрав, бо дивитися, як вона мучиться, просто несила. Але і її смерті я не переживу… На УЗД лікар сказала, що селезінка опустилася в таз, а наступного ранку прибігла, розповіла, що Марійка цілу ніч їй снилася, і зробила дообстеження. Як виявилося, помилилася – вода набиралася через інфекцію.
… У листопаді Марійці виповниться чотири роки. Вона ходить до дитячого садочка і живе звичним життям. Про пережите нагадують лише рубці на шкірі. Дівчинка бавиться, співає і дуже любить слухати казки.
– Вперше донин голос я почула у півтора року, через шви вона не говорила, – каже Наталія Уварова. – До двох років Марійці взагалі не можна було плакати, інакше відразу задихалася, і якщо її правильно не вдарити, могла відразу померти. Дякувати Богу, – переросла. Марійка знає, що з нею було, і що Бог врятував їй життя. Коли йдемо повз церкву, бере мене за руку, щоб піти помолитися. Хочу відвезти її в Голосіївський монастир у Києві, де я молилася до мощей монахині Аліпії і пообіцяла, якщо моя дитина виживе, приїдемо з нею удвох…
