29 березня відома тернополянка Лідія Романчук відсвяткувала 90-річчя.
Лідія Романчук родом із села Дермань, що на Рівненщині. Вона — член Спілки політв’язнів та Союзу українок, майстриня з герданоплетіння, авторка книг-спогадів «Дорогою страждань», «Червоним плакала калина» та упорядник пісенника «Повстанські сурми», мама відомої письменниці Лесі Романчук та бабуся нашої колеги, тернопільської журналістки Наталки Колтун, пише «НОВА Тернопільська газета».
Пані Лідія — добрий, вірний друг нашої газети. Впродовж років її дописи прикрашають сторінки рубрики «Жіночий щоденник», у яких вона ділиться з читачами своїми спогадами, досвідом та мудрими порадами, а її рецепти у «Смачному Кошику» із задоволенням позичають для себе тернопільські господині, адже страви від Лідії Романчук — прості, смачні, корисні для здоров’я і завжди вдаються.
Вона й нині готує і пече, а ще шиє, читає, пише, стежить за новинами в Україні та світі.
Пані Лідія — взірець для багатьох жінок, адже й у свій поважний вік їй вдається виглядати привабливо і бути цікавою співрозмовницею. «Я вдячна Богові за те, що маю світлу думку, що можу щось робити і бути корисною людям, — каже вона. — На наше покоління випало важке життя, і я хотіла б ділитися цим з молодими, донести їм, що не так нині уже й погано, ми пережили значно гірше. Я люблю життя, навіть якщо воно таке суворе. Любіть життя і ви!»
— Пані Лідіє, на вашу долю випало стільки страждань! Спочатку у вас украли молодість, виславши у Сибір, потім були поневіряння після повернення звідти, згодом ваша хвороба і смерть чоловіка, заздрість недоброзичливців… Що вам допомагало пережити усе це і не впасти духом?
— Доля мене не шкодувала. Я народилася хворобливою і навіть не сподівалася, що зможу пережити такі тяжкі страждання: табір, колимські морози, важку роботу… Але водночас я народилася дуже романтичною і, як не дивно, саме це рятувало мене. Пригадую, коли ми на каторзі чистили дорогу, мене замітало снігом, і я вже лежу в заметі — і мені гарно, тепло. Так мені добре! Сніг на очі сиплеться — а мені здається, що то пелюстки вишні, коли ми були в саду, і мій Олекса, якого я любила, обіймає мене. І це мене кріпило, тримало, окрилювало. Не раз я з розпачу хотіла кинутися в прірву, але дуже хотілося його побачити. Я пронесла цю першу любов через усе життя. І вона мене гріла, аж поки я його не зустріла (сміється — авт.). Але це вже інша історія. Нині, аналізуючи усе пережите, розумію, що Бог дарував мені таке юнацьке палке кохання, щоб я з думкою про нього могла вижити на засланні та й в інші складні моменти в житті. І зізнаюся, якби я мала можливість прожити ще одне життя, пішла би тією ж дорогою.
— Який момент у житті був найскладнішим?
— Коли мені зробили операцію, я була зовсім немічна, і тут несподівано помирає мій чоловік Іван. Це було у січні 1972 року. Я була дуже приголомшена. Після операції була у такому стані, що зовсім не могла нічого робити. Лікар, який оперував мене, сказав, що «працювати вона не зможе, ще поживе трохи коло хати»… За його словами, підшлункова у мене була вся синя, тож він не давав мені великої надії не те що на повноцінне життя, а в загалі на життя…
Після операції мені було надзвичайно погано. Пригадую, чоловік тоді сидів біля мене, я сказала йому: «Певно, доведеться мені помирати». А він відповів: «Ти помреш? Ні! От я тільки раз — і мене нема!» Так і сталося… Коли я, дуже квола, повернулася додому, Івана у тяжкому стані з інфарктом забрали додому. Він був дуже чесною людиною, дуже переживав за все, і це не минуло для здоров’я безслідно. Коли помер чоловік, я довго не могла усвідомити, що залишилася сама, дуже хвора, на жалюгідне існування. Нам з донькою тоді було надзвичайно важко.
— На щастя, прогнози лікарів не збулися, і ви, попри усі несприятливі обставини, змогли і жити, і працювати… Як вдалося «приручити» підшлункову?
— Ой, підшлункова — то така «пані», що з нею треба дуже лагідно обходитися. Я довго мучилася, їсти нічого не могла. Вівсяна зупка і бараболька пісна — оце і був весь мій раціон тривалий час. Прийшла якось наша сусідка і каже: «Боже, а вона ще живе?» (усміхається — авт.). Але поступово вийшла з того. Я весь час була в русі, постійно мусила щось робити. І ця тяга до роботи мене врятувала. Тому що, коли я щось роблю, мушу думати про те, що я роблю. Хвороба залишається десь збоку. І я поки що перемагаю! Я дякую Богу, що мені посилає оті випробування, але і дає силу їх подолати. Не знаю, скільки то ще буде. Ніколи навіть не могла подумати, що доживу до такої солідної дати!
— Що ви, з висоти вашого досвіду, можете порадити нинішньому поколінню українців: як їм вижити у теперішні по-своєму нелегкі часи?
— Наша молодь — дуже хороша. Молоді люди побачили краще життя за кордоном і закономірно — самі хочуть краще жити. Втім, вони хочуть все і відразу. Але так не буває! Треба мати терпіння, а ще трохи читати і знати нашу історію, усвідомлювати, що українців завжди гнобили, бо у нас найбагатша земля, тож нас завжди намагалися стерти, щоб заволодіти землею. Війна розбудила у наших людях патріотизм, але цього ще замало. Що можу порадити? Треба працювати і не соромитися ніякої роботи. Треба чіплятися за життя. Дуже шкода, що наші розумні люди виїжджають за кордон, шукають собі кращої долі… Але Україна в нас одна, якщо ми її покинемо, то хто ж буде її піднімати?! Залишимо Україну тупоголовим олігархам, які навіть слова доброго не вміють сказати, а тільки наживати багатство крадіжками? Бізнесмени захопили владу і тепер керують всім. Мене це дуже бентежить.
— А як сьогодні матеріально живеться вам — людині, яка заради України пожертвувала своєю молодістю та здоров’ям?
— Я не вважаю себе бідною, не нарікаю, що мені не вистачає. У мене все добре, я вмію собі дати раду в будь-яких обставинах, ще й при тій пенсії копійку відкласти. Боже мій! Я спала на цементі, а потім на голих дошках, не знала, що таке постіль чи матрац, чим вкритися… Але ж вижила! Я оптиміст і не піддаюся ніяким зайвим забаганкам, звикла жити скромно і мені так добре.
— Але при тій скромності ви завжди гарно виглядаєте…
— О, бо я великий комбінатор (сміється — авт.), вмію зробити з нічого щось. Ось це (показує темно-синю блузку, в яку одягнута, — авт.) була сукня, я з неї зробила блузочку. Навіть на засланні з сірого сатину для матраців пошила сукню і вишила її без канви. Нитки витягувала з якихось тканин, фарбувала у різні кольори в медичних засобах. Мені якось сказала одна знайома: «Тобі заздрили, що ти все вмієш». Але я хотіла це вміти і не забороняла вчитися іншим! Скажімо, як я могла без належної медичної освіти бути старшою медсестрою в таборі? Приходили лікарі з дипломами на моє місце, але мене все одно не відпускали. Чому? Я ночами вивчала медицину, вчилася, розвивалася. Я чіпалася за життя! Тому вміла вижити у будь-якій ситуації.
— Від кого у вас такий сильний характер?
— У мене тато був сільський інтелігентом, він закінчив церковно-приходську школу, на ті часи це було немало. Він нас усіх навчив читати-писати, ми йшли до школи уже грамотні. Він давав собі раду в усьому. Скажімо, навчився латати чоботи, адже нас було п’ятеро дітей. Мама також раду давала. Вона сама шила і вчила цьому дівчат. У селі ніяких грошей не було, ми жили з праці рук, і жили прекрасно. Чого тільки не тримали у господарстві: корови, свині, індики… Лишки продуктів продавали, щоб вижити. Уся ця моя винахідливість пішла з дому, від батьків: все вміти зробити, щоб жилося краще. І найважливіше: я все роблю для добра. Тому що коли людина живе злом, вона вже нічого ніколи доброго не зробить. Її те зло, як іржа, їсть. Не можна бути сердитому, злому, заздрісному. Мені заздрили, ображали, але я терпіла і прощаю усім.
— Який секрет довголіття від Лідії Романчук?
— Бути людиною і працювати. Праця тримає людину. Я не можу без роботи. В мене повно одягу, я все роздаю, але постійно щось перешиваю. Не тому, що мені це потрібно, а тому, що мушу бути чимось зайнята. Коли у мене думка працює над тим, що роблю, я не відчуваю тих хвороб. Якщо думати постійно: «Ой, я хвора, що зі мною буде?», усім розказувати про свої хвороби, смакувати це, то нічого путнього це не дасть. Я кажу всім: «Не говоріть про хвороби, говоріть про життя». І любити треба життя, і себе трішки треба любити.
— Любити себе — що ви вкладаєте у ці слова?
— Жити у чистоті, бути охайною і завжди залишатися жінкою у будь-якому віці. Так, роки минають, молодість уже не повернеться, але треба жити тим, що є, бути добрим і молитися. Я де йду — всюди молюся. Мене супроводжує молитва. Коли я з Богом у серці, то мені тоді добре. Мене Бог провадить по житті, я вдячна Йому за це. Я відчуваю цю опіку і це дає мені наснагу до життя.
Обговорення