До Тернополя приїхав волонтер «Дядя Гриша». Цей позивний Григорію Миколайовичу дали бійці. Із 2014 року він їздить на фронт з допомогою, яку збирає по різних містах України. У Тернополі чоловік вже кілька днів. Потім – знову на схід.
«Неважливо – місяць тому, сьогодні, завтра, післязавтра, бо усі кошти, які є, йдуть, – розповідає Григорій Миколайович. – Зараз триває війна дронів. Тому усі гроші, які є, в основному на дрони. Також на медикаменти і засоби гігієни.
– Коли люди кидають гроші, що відчуваєте в цей момент?
– Як бачу, що багато людей кидають гроші, я щасливий, що можу купити те, що запланував. Наприклад, 20 дронів – це величезна сума. Кожного разу хочу назбирати якомога більше. Адже чим більше грошей, тим більша допомога.
Буває, що нема людей і ніхто не кидає кошти. Тоді нервую і багато палю.
– Чи відчували сором, вразливість?
– Я вже переступив цю межу. Та коли у 2014 році я стояв зі скринькою і повз мене проходили знайомі, я схиляв голову, щоб мене не впізнали. Мені було соромно, бо я чи то бомж чи не бомж. Думав: я колись керував людьми, а тепер збираю милостиню. Ніхто ж не розумів, навіщо. Так тривало рік. Дуже важко було перебороти це. Дружина мене підтримала. Казала: «Ти ж не собі збираєш».
Було, що ішов хтось зі знайомих і бачив, що я не в своїй тарілці. Казав: «Григорію Миколайовичу, ми розуміємо усе. Ти робиш цю справу для блага нашої України. Твоя допомога бійцям – неоціненна».
Коли пішли перші публікації в газетах, перші зйомки на телебаченні, перестав соромитися. Побачив, що люди розуміють, навіщо я збираю кошти».
Коли на вулиці пробирає холод, Григорій Миколайович одягається тепліше і все одно збирає кошти. Не зважає ні на що.
«Уявляю себе на місці бійців у таку погоду, – каже. – Літо, осінь, зима… Вони по коліна в болоті, у воді, серед снігів. А от піти в туалет – проблема для мене. Думаю: я зараз поїду в приміщення до туалет, а тут люди проходять повз, могли б задонатити, а мене нема.
Григорій Миколайович працював інженером-технологом на домобудівному комбінаті у Херсоні. Його знали тисячі людей.
«Можливо, якби не займався тепер волонтерством, то не дожив би до 77 років, – каже. – У мене була дружина. Вона померла чотири роки тому від інсульту. Мабуть, вона виконала свою земну програму. А я, певне, ще не виконав і тому можу працювати».
Чоловік без обох ніг уже 20 років. Травми отримав ще у 1968 році.
«Це був Майдан, – пригадує. – Празька весна. Я підірвався на вибуховому пристрої. Отримав осколкові поранення. Лікарі сказали, що все буде добре. Але через 26 років після того з’явилися проблеми, які перетворилися у гангрени. Пережив 34 операції.
Перші 10 років переживав фантомні болі, коли відчував ноги, п’ятки, пальці на руках. Тепер – рідко.
Зараз відчуваю тільки сум за дружиною. Її звали Тамара Іванівна. Ось це мені тяжко. Коли 11 липня приїхав до Херсона, плакав. Відвідав могилу дружини. Стало дуже скрутно на серці. Гостро відчув свою самотність. Мав четверо дітей. Донька і старший син померли».
У побуті Григорій Миколайович може зварити макарони чи молочну кашу. Після евакуації з Херсону він переїхав до Запоріжжя. Проживає там у волонтерському центрі.
«Раз у місяць приїжджаю до військових і набираюся ентузіазму в них, – продовжує. – Цим живу. Військові надихають мене. Коли бачу їх енергію, запал, те, як вони борються, це мене підживлює. Оточення впливає. Черпаю позитив. Намагаюся уникати негативних людей. Мені простіше спілкуватися з такими, як я.
У різних містах відвідую бійців, які проходять реабілітацію після ампутацій. Підтримую їх. Розповідаю, як перебороти ці фантомні болі. Як працювати зі своїми емоціями, щоб не впасти в алкоголь чи наркоманію. Коли говорю зі звичайною людиною, яка має руки і ноги, ставлення до неї інше. Той, хто ампутований, хто відчув на собі ці тягарі, розуміє більше. Адже герої. А є, на жаль, люди, для яких ця війна – лежачи на дивані.
– Зустрічаєтеся з власною апатією?
– Інколи вкінці дня думаю: все, завтра вихідний, відпочиваю. Але вранці прокидаюся і розумію, що там стоять бійці і вони потребують допомоги».
Була і неадекватна реакція перехожих. Григорій Миколайович не хоче наголошувати, у яких містах. Якось його пробували обікрасти.
«Підходить до мене чоловік і питає: «У вас можна попросити цигарку?», – каже. – Поки я виймав цигарку, він заліз рукою у відро, схопив гроші кулаком, але витягнути не зміг. Кришку розірвало. Гроші розсипалися, та люди допомогли зібрати. За десять років це лише один такий випадок.
Більше хвилює байдужість і нерозуміння. От проходить сім’я – чоловік, жінка і десятилітній хлопчик з ними. Перед входом кожному купують великі стакани квасу. Я розумію їхню спрагу. Але проходячи повз, батьки дали хлопчику монету. Дитина підходить і кидає 50 копійок. Я плакав після цього».
Наталія ЛАЗУКА
