Грузин за національністю Гурам Джугашвілі (з міркувань безпеки ім’я змінене) не зміг залишатися в окупованому Криму і переселився в Тернопіль. Чоловік за професією скульптор, глибоко переживаючи трагічні смерті на Майдані, пройнявся ідеєю спорудити у Тернополі пам’ятник Небесній сотні.
– Як виникла ідея про пам’ятник загиблим на Майдані? Ви вже спланували, як він виглядатиме?
– Я за професією скульптор: працюю з гранітом, мармуром, каменем. Зараз на скульптури попит малий, тож в основному виготовляю фонтани, міні-водоспади для прикраси ландшафтів, оздоблюю каміни, рами для дзеркал, роблю лежанки. Ми з сім’єю глибоко переживали події, що відбувалися в Києві на Майдані. Тож я вирішив висловити свою пошану загиблим, спорудивши для них пам’ятник у моєму новому місті – Тернополі. Задум такий: з кольорового граніту (він має оранжево-бежевий відтінок) викласти стіну-барикаду з бруківки. На камінцях вирізьбити ім’я і прізвище кожного героя Небесної сотні. Хотів вирізьбити портрети, але цього не можна робити без згоди родичів. Може, хтось не дасть згоди чи родичам не сподобається, як виглядатиме портрет. По середині споруди буде хрест. Спочатку ідеї крутилися навколо палаючих покришок, але, думаю, імітація бруківки виглядатиме естетичніше і краще вписуватиметься в архітектуру міста. Це буде невисокий, до півтора метра, пам’ятник. Знайшовся і спонсор, робота буде безкоштовна. Але потрібно отримати дозвіл у міської влади й узгодити з громадою місце для монумента. Якщо все вдасться, це буде моїм внеском у спільну справу. На жаль, нічим іншим я допомогти не міг.
– Ви хотіли поїхати на Майдан?
– Так, хотів. Ми з сім’єю вдень і вночі дивилися «5 канал». Я сходив з розуму, не міг сидіти на місці. Проживали ці часи з Києвом. Поїхати не міг, бо якби дізналися, переслідували б мою сім’ю. За своє доросле життя я не плакав, а 20 лютого ридав, як дитина, коли дивився, як убивали наших хлопців. Дружина прийшла з роботи в сльозах, каже, не можу слухати, як колеги радіють з того, що в Києві вбивають людей, і сказати нічого їм не можу. Звільнилася з роботи.
Пізніше, коли в нас відключили українське телебачення, ми підключалися до наших телеканалів, скручували звук і дивилися. Якщо б сусіди почули, що дивимося українське, мали би проблеми. Коли севастопольці дізналися, що ми не підтримуємо від’єднання Криму, почалися неприємності. Звичайно, до застосування сили не доходило, але мені, наприклад, перешкоджали у професійній діяльності.
– Чому вирішили переселятися?
– Ми хотіли на Західну Україну. Це не обов’язково мав бути Тернопіль. Подзвонили на гарячу лінію, і там нам дали номер координатора з Тернополя. Перша причина переселення – не хотіли приймати російського громадянства. Батьки дружини родом із Хмельниччини, вона з дитинства живе в Криму, але вважає себе українською громадянкою, я – теж. Громадянства змінювати не хочемо. Навіть якби на нас не було тиску, все одно не жили б у складі Росії.
У Севастополі найважча атмосфера, всюди висять російські прапори. По місту розвішані проросійські плакати. Наприклад, на карті України намальований фашистський знак. Якщо ти не підтримуєш думки більшості, тобі важко там жити. Україна прагне в Європу, Росія – назад у Радянський Союз. Життя йде вперед, і я не хочу повертатися в СРСР. Якщо ми не зможемо, то нехай хоч наші діти будуть жити в європейській цивілізованій країні. Українці – добрий народ, культурний, тут немає такого шовінізму і расизму, в Україні є свобода слова.
А хто забороняв розмовляти російською? 15 років живу в Криму, всі говорять російською – нічого. Кажуть, то хохли. Я відповідаю, що вони ж на своїй землі, це їхня мова. Якщо вам не подобається – їдьте в Росію.
Чому в Росії, де живуть стільки українців, не роблять другою державною мовою українську? Не відкривають українських шкіл? Наприклад, у мене на Батьківщині, в Грузії, є дві українські школи.
Джерело: газета “Номер один”
