Того дня в селищі Піски, що під Донецьком, зав’язався бій зі стрілецької зброї. А потім сталася подія, про яку мало хто знає. Максим зайняв позицію за залізною колоною і в той момент росіяни вистрелили з ручного протитанкового гранатомета. Один із зарядів вибухнув недалеко. Добре, що він був кумулятивний. Макса лише трішки контузило. Він десь хвилину приходив до тями, а потім знову почав вести бій. Тоді йому вдалося обманути смерть.
– Пізніше все на хвилю заспокоїлось і ми встигли зарядити зброю. Та кремлівські окупанти розпочали мінометний обстріл. Ми заховалися за спостережним пунктом, але одна з мін 120 калібру упала в тил і поцілила в бетон. Тому майже всі осколки «дісталися» нам… – розповів про останні хвилини життя Максима Черкуна його друг Сергій Кудим. – Максим загинув на місці. Мене не зачепило.
Так сталося, що я стояв за побратимом і хвиля осколків прошила його. Одного з хлопців вибуховою хвилею відкинуло в окоп. Два інші впали на землю і почали страшенно кричати. Ми хотіли по кабельному телефону передати повідомлення про поранених, але дріт був перебитий. Тому змушені були все говорити по рації. А вона прослуховується. Ми все ж доповіли і запросили медиків. Та вже через хвилину по нас відкрили страшенний вогонь з усіх видів зброї. Двох хлопців я затягнув усередину укріплення, а один з бійців лежав на землі, з ноги виглядала кістка.
Під’їхали медики. До честі, вони не побоялися прибути в пекло і вивезти усіх.
Максим Черкун народився в Кривому Розі у 1997 році. Навчався у авіаційному училищі. Йому залишилося тільки захистити диплом, та кремлівські окупанти не дозволили цього зробити. Максим був одним з тих бійців, які прийшли воювати не за гроші. Він страшенно ненавидів росіян, які зі зброєю в руках вбивали його друзів. Тому відповідав окупантам тим самим.
– За чотири дні до своєї смерті Максим врятував мені життя, – розповідає про побратима його бойовий друг Дмитро Чередниченко. – Мене підстрелили, куля пробила стегно. Я впав у окоп і почав кричати від болю. На підмогу прибігли хлопці, серед яких був і Максим. Я встиг прикрити артерію, з якої текла кров, а також вколоти собі знеболювальне. Максим взяв мене на плечі і почав виносити у безпечне місце. Вже коли небезпека потрапити на мушку снайпера минула, хлопці поклали мене на автомати і винесли до автомобіля медиків. А Максим повернувся на позицію і з кулемета прикривав наш відхід…
В день його смерті я ще говорив з ним, а ввечері мені зателефонував побратим і сказав, що Макса вбили. Я ледве ворушився, проте мені хотілося встати і з реанімації бігти до нього, щоб допомогти, віддячити, проте…
– Цей боєць був взірцем справжнього українського воїна. Він завжди щось придумував, експериментував. За свої гроші купував запчастини до автомобіля, який належав батальйону. Макс знав і використовував більшість видів озброєння, ходив у розвідку, ненавидів алкоголіків у війську і соціальну несправедливість. Він дуже не любив заробітчан на війні, і казав, що потрібні активні військові дії. Лише тоді ми зможемо просуватись далі та звільняти свою землю від ворога, – розказує про Максима боєць ДУК «Правий сектор» «Олесь».
– Максим у дитинстві був дуже кмітливий і рухливий, не міг на місці всидіти. Постійно щось робив. Ми на літо переїжджали в село і він допомагав мені у господарстві, – ділиться спогадами про сина його мама Зінаїда Олександрівна Черкун. – У нього була легка рука, тому, все, що він посадив – приймалося. Вони з батьком любили рибалити, разом поралися на городі. Він завжди старався робити мені приємне. Останнього разу Максим приїжджав додому на початку весни. Телефонує близько четвертої ранку і запитує: «Мам, ти що робиш»? Я ж кажу йому, що сплю. Він сміється: «Відчиняйте двері, я приїхав». А потім настало 16 квітня, коли моя дитина загинула. Він не раз казав, що перебуває на Донбасі, щоб уберегти мене від жахіть, які бачить на східному кордоні і за лінією фронту. Максимко дотримав слова, мене захистив, але себе не зберіг…
– Ми заїхали у Піски в середині червня 2017 року, і росіяни відразу почали нас обстрілювати. Все виглядало якось дивно, незвично, – розповідає боєць 34 батальйону Анатолій Ласков (позивний «Агроном»), побратим і друг Максима Черкуна.
До речі, вони разом зайшли в це селище і разом його залишили. Тільки Макс – мертвим, а Толя – важкопораненим.
– Максим не боявся ворожих куль і стріляв у повен зріст, цілячись у ворога. Тоді як більшість хлопців гатять у сепарів «по-сомалійськи»: піднімають з окопу руки і стріляють поверх голови, не знаючи, куди летять кулі. Але Макс не вихвалявся з цього, а вважав, що так має бути, – продовжує Анатолій Ласков. – Пригадується мені ще один бій. Ми прибігли на допомогу побратимам і почали відстрілюватися. Максим працював на важкому кулеметі ДШК. Під час бою я заглянув у його бліндаж і побачив таку картину: він стоїть у навушниках, спокійно цілиться і гатить у бік росіян. А проти нього працює російський кулемет і протитанкова рушниця. Окупанти цілили точно в бліндаж, деякі кулі залітали всередину. Проте Максим продовжував вести бій. Хоробрість його не знала меж.
А 16 квітня 2018 року він був якимось дивним. Пригадуються його останні слова: «Набридло мені все, стомився я»… І тут біля нас розривається 120-міліметрова міна. Максим – убитий, я і ще два побратими – поранені…
– Був період, коли Максим робив неймовірні речі. Наприклад, будуємо ми бліндаж. Колоди потрібно підвезти якнайближче, щоб не тягати далеко. А російські окупанти розпочали шалений обстріл – голови не підведеш. І укріплення потрібно будувати, інакше всіх переб’ють. Тоді Максим сідає в машину і їде на самі позиції, розвантажується і повертається в безпечніше місце. Кремлівські найманці не очікували такого нахабства. А коли отямилися, то відкрили таку стрільбу… Та Макс якимось дивом вибрався з цього пекла неушкодженим, – розказує побратим Андрій.
– А яким він був навідником!? За його координатами наша артилерія працювала чітко і розносила російські укріплення в друзки, – додає його друг Ярослав.
– Я відповідаю за цілу роту бійців. Вони – мої сини, брати, бійці, друзі, побратими. У зоні бойових дій ця відповідальність збільшується в рази. Коли мені повідомили, що Максима вбили, моє серце було пробите наскрізь. Перед тим загинув ще один наш боєць – Денис Начосний. Я ще не встиг відійти від тієї втрати. Це дуже боляче… І не дай Боже нікому переживати такі почуття. Але я обіцяю, московські окупанти кров’ю заллються за вбивство і Максима, і Дениса, і всіх наших полеглих побратимів, – каже командир другої роти 34 батальйону з позивним «Умка» Костянтин Цимбал.
Минуло вже 40 днів, як не стало Максима Черкуна, а біль досі не вщухає. Нам не вистачає тебе, друже Макс… Нам не вистачає всіх загиблих бійців роти, батальйону, бригади… Всіх бійців ЗСУ…
Вічна пам’ять полеглим за Україну!
Михайло УХМАН
