Коли симпатичний чоловік пропонує підвезти тебе після корпоративного свята додому, це дуже приємно і романтично. У будь-якому разі Ліна не знайшла причин, щоб відповісти на його пропозицію відмовою. «Не поїду ж у вечірній сукні в маршрутці», — промайнула думка. Але коли вони з Романом вийшли із зали презентації на вулицю, чоловік чомусь попрямував не в бік зупинки, як запропонувала дівчина, а до чорного спортивного мотоцикла, що був припаркований зліва від виходу.
— Ти на мотоциклі? — здивувалася Ліна і завмерла від нерішучості. Проїхатися в довгій вечірній сукні, у якій, м’яко кажучи, не надто зручно пересуватися на такому виді транспорту, вона не сподівалася. Та все ж відважилася.
Одягнувши шолом, вона сіла позаду Романа та руками міцно обхопила його. Мабуть, у якийсь інший день вона б не осмілилася на такий вчинок. Але сутінки й сама атмосфера зробили її більш сміливою.
Приїхавши додому, дівчина зіскочила з мотоцикла і швидко побігла, немов Попелюшка, що втікала від свого принца.
— Ліно, ми ще побачимось? — із здивуванням від її утечі запитав Роман.
— Життя покаже, — промовила вона, а в глибині душі сподівалася, що доля ще не раз зведе їх із Романом і, можливо, назавжди.
— Я заїду за тобою завтра, — пообіцяв чоловік.
— Я вранці їду у Львів, — раптом розкрила свої плани. — Повернуся через тиждень.
…А Роман тим часом дізнався не тільки номер поїзда, на якому Ліна поверталася зі Львова в Київ, а і її вагон. І коли вона, сонна і втомлена, вийшла на перон, Роман уже чекав на неї з квітами. Це було так неочікувано, що дівчина розплакалася.
Роман забрав її валізу, взяв за руку й повів за собою. Цього разу він був на машині, що, відверто кажучи, її дуже втішило. Вона була не надто готова до катання на мотоциклі.
— Це був найдовший тиждень у моєму житті, — без усілякого пафосу зізнався Роман, коли вони пили чай на кухні в Ліни. — Я чекав тебе.
Вона сором’язливо мовчала — просто не звикла говорити про свої емоції та почуття. Але якби могла, то також розказала б Роману про те, що кожен ранок прокидається з думкою про нього.
— Відпочивай, — чоловік по-своєму розцінив мовчання Ліни. — А завтра о четвертій годині ранку чекаю тебе біля під’їзду.
— О котрій? Чому так рано? — здивовано запитала дівчина.
— Сюрприз! — Роман вмів тримати інтригу. — Дивись не проспи!
Решту дня вона тільки й думала про те, куди ж можна їхати о четвертій ранку на побачення.
Прокидатися так уранці вона не звикла, але очікування чогось незвичайного прогнало сонливість швидко. Поки на плиті варилась кава, вона виглянула у вікно. Роман вже чекав її на своєму мотоциклі біля під’їзду. А Ліні щось підказувало, що цей ранок буде незабутнім.
Інтуїція її не підвела. Коли дівчина вийшла з будинку, Роман попросив її нічого не запитувати. І вони помчалися порожніми вулицями назустріч світанку.
Насправді для Ліни це було дуже незвично — цілковито довіритися малознайомій людині. Вона звикла сподіватися тільки на себе! Але аніскілечки не пожаліла про те, що повірила Романові. Йому вдалося здивувати.
Чоловік зупинив мотоцикл у полі, неподалік виднілося озеро, а в ньому відбивалося сонце. Такої краси вона ще ніколи в житті не бачила і навіть не уявляла, що в них за містом є такі місцини. Вони стояли тримаючись за руки і мовчки спостерігали за тим, як прокидається природа. Опам’яталися лише тоді, коли сонце почало світити промінчиками їм в обличчя.
— Мені було десять років, коли батько привіз мене сюди зустрічати світанок, — першим порушив тишу Роман. — Я тоді ще не знав, що він хворий і зовсім швидко його не стане. Це був його подарунок для мене. Подарунок, сповнений віри в те, що справжня любов ніколи не вмирає. Коли виріс, я часто приїздив сюди, щоб зустріти світанок наодинці. А вчора мені захотілось привезти сюди і тебе.
Ліна мовчки схилила голову на плече Романа. Для неї це були не просто слова — це було зізнання в коханні, сказане особливою мовою…
Ніна ЩУПКО,
студентка II курсу факультету філології та журналістики ТНПУ ім. В. Гнатюка.
Фото з вільних джерел, текст – Вільне Життя
