Він віддав своє життя за Незалежність України: Віталій Скакун з Бережан на Тернопільщині підірвав Генічеський міст разом із собою. Герой України загинув в перший день повномасштабної війни, щоби зупинити колону російських військ.
Віталій жив у Бережанах із бабусею. В кімнаті на столі – його фото. Сестра Віталія Наталія Гураль зараз із сім’єю мешкає у Львові, проте часто приїжджає на могилу брата. Жінка показує дитячі фото брата та пригадує, яким він був, пише Суспільне.
“Він мене ніколи не здавав мамі, коли я прийшла, в котрій годині з дискотеки. Він тихенько замикав двері на ключ. Мама зранку питалась: “Коли вона прийшла з дискотеки, чи звідки там?”, то він мене завжди прикривав. Він за життя ніколи поганого слова мені не сказав, він мене ніколи не образив, так, щоб я на нього тримала образу. Він завжди був за мене… ну такий брат, брат в найкращому розумінні цього слова, такий найрідніший”, – каже Наталія Гураль.
Віталій дуже любив читати, каже його бабуся Марія Качмарик. Розповідає, він часто читав у своїй кімнаті електронні книги допізна. Також він займався спортом. Вчився на зварювальника, згодом працював у Польщі. Про своє рішення підписати контракт із Збройними силами Віталій розповів вже після того, як уклав його.
“Він пішов вчитися на зварювальника. Але він собі думав інше, що піде вчитися на офіцера. Він, коли був в армії, то нікому нічого не сказав і подавав документи до Львова, щоби поступити на офіцера”, – говорить бабуся Віталія.
Мати Віталія Орися Качмарик живе в Італії. Туди на пам’ять взяла берет сина.
“Ще медалька є. Тут пише “Ветеран війни”. Торік я приїхала додому, він був у відпустці. Показує мені цю медальку і каже: “Мамо, я ветеран війни”. Кажу: “Як ветеран війни?”, – я ж нічого не знала. А з’ясувалося, він уже вісім місяців був в АТО минулого року. Він своїй сестрі, моїй дочці, сказав, а мені цих вісім місяців не говорив нічого”.
Жінка пригадує, що її син казав про війну.
“Перед війною ввечері я дзвонила до нього. Ми вже чули, що щось буде відбуватися. Це було ввечері о 21:30, він був після наряду, відпочивав. Я кажу: “Сину, як ти?” Бо ми завжди здзвонювалися, він завжди радився зі мною. Він каже: “Та що, мамо, відпочиваю”. Кажу йому: “Дивися, сину, щось погане буде. Але кажуть, що нам із закордону допоможуть”. А він каже: “Мама, нам ніхто не допоможе. Маємо відбиватися самі”.
Про те, що Віталій підірвав Генічеський міст ціною власного життя, сестра Наталія дізналася з новин.
“Спершу в мене була трошки злість. “Та в тебе ж є родина, тебе страшно люблять… в тебе є мама, є сестра, є племінники, баба… ти ж знаєш, що тебе люблять так сильно! Ну нащо ти пішов, якщо в тебе є родина? Не знаю, лише за пів року я вже прийняла те, що він зробив. Таким був його вибір. Ми з ним ще побачимося колись”.
Поховали Віталія Скакуна другого березня. Тоді його тіло зустрічали на колінах. Попрощатися з ним прийшли декілька тисяч жителів Бережан та довколишніх сіл. Сестра та друг військового відвідують його могилу.
Тарас Лемик дружив із Віталієм майже 20 років. Розповідає, він був дуже добрим.
“Він був такий… тяжко було його передбачити, в нього змінювався настрій. Можна було його доброту виділити, яка була завжди. От приходиш до нього в гості, сидите, спілкуєтеся, і він каже: “О, хочу кави”. Він страшно любив каву. Пішли робити каву, він собі робить таке велике горнятко кави, відкриває холодильник, бачить, стоїть ковбаса. Він половину відрізає, дивиться на неї, тоді – на кота, і каже: “На, лови!”
Віталію Скакуну присвоїли звання Героя України посмертно. Його орден – “Золоту Зірку” президент вручив сестрі. Також на його честь у Празі назвали міст. У Мукачеві ім’ям Віталія назвали вулицю. А в польському місті Лешно, де він працював, йому дали звання почесного громадянина. Як і в Бережанах.
