“Сергій Нігоян – то невипадковий хлопець. Мені шкода, що така людина загинула. Здається, він багато користі приніс би своїм життям. Та Бог забрав його, напевно, як приклад пожертви, бо я вважаю, що його коротке життя є пожертвою майбутньому нашому добробуту, незалежності. Хлопець свідомо робив певні вчинки. Він нам, українцям, показав, як можна любити свою державу!”
В. Іваницький пам’ятає останні хвилини життя українського вірменина Сергія Нігояна. Володимир спілкувався з Сергієм за годину до смерті.
“Сергій був комунікабельний, харизматичний, толерантний, тактовний і дуже подобався дівчатам.
Сергій хотів вступати у виші Києва, зокрема в Інститут культури, творчі задатки і справді мав. Доволі скромний, утім, щойно розпочиналися сутички, намагався себе проявити на передовій. Ще 20 січня прийшов дуже чорний. Виявилося, Сергій підпалив останню беркутівську машину і від тих шин був майже закопчений, виднілися лише очі та зуби. Я казав йому йти помитися, але він вважав, що закопченість на Майдані виглядає дуже символічно.
В ту ніч Нігоян прокинувся десь о 3-й годині і прийшов до нас у намет. Почав ритися в речах, які кияни приносили, а там спеціально для нього такий картуз вірменський залишили. Він його одягнув, а я запитав, чому каску не бере. Він сказав, що вона йому спадає і незручна.
Виходжу на вулицю, Нігоян стоїть біля бочки, гріється. Почали з ним говорити, я запитав: як мама? Він сказав, що батьки його не розуміють, що він після останньої поїздки на Різдво заледве з дому втік. Казав, що жодної підтримки вдома не бачив, там на нього, як на білу ворону, дивляться. Так ми і проговорили десь до 4.45 ранку. Побачивши наших хлопців, які зібралися йти на Грушевського, щоб підтримати протестуючих, він мовчки, нічого не говорячи, повертається, знаходить шину за наметом, закидає її на плече і йде…
Трохи більше, як за годину нашого коменданта покликали на впізнання….”
“Сергій був комунікабельний, харизматичний, толерантний, тактовний і дуже подобався дівчатам.
Сергій хотів вступати у виші Києва, зокрема в Інститут культури, творчі задатки і справді мав. Доволі скромний, утім, щойно розпочиналися сутички, намагався себе проявити на передовій. Ще 20 січня прийшов дуже чорний. Виявилося, Сергій підпалив останню беркутівську машину і від тих шин був майже закопчений, виднілися лише очі та зуби. Я казав йому йти помитися, але він вважав, що закопченість на Майдані виглядає дуже символічно.
В ту ніч Нігоян прокинувся десь о 3-й годині і прийшов до нас у намет. Почав ритися в речах, які кияни приносили, а там спеціально для нього такий картуз вірменський залишили. Він його одягнув, а я запитав, чому каску не бере. Він сказав, що вона йому спадає і незручна.
Виходжу на вулицю, Нігоян стоїть біля бочки, гріється. Почали з ним говорити, я запитав: як мама? Він сказав, що батьки його не розуміють, що він після останньої поїздки на Різдво заледве з дому втік. Казав, що жодної підтримки вдома не бачив, там на нього, як на білу ворону, дивляться. Так ми і проговорили десь до 4.45 ранку. Побачивши наших хлопців, які зібралися йти на Грушевського, щоб підтримати протестуючих, він мовчки, нічого не говорячи, повертається, знаходить шину за наметом, закидає її на плече і йде…
Трохи більше, як за годину нашого коменданта покликали на впізнання….”
Сьогодні йому виповнилось б 22 роки. Пам’ятай, хто загинув за твою волю!
