16 квітня після тривалої недуги відійшов у вічність 49-річний учасник АТО із Заліщиків Анатолій Карпець.
19 квітня його з почестями поховали в рідному місті. Анатолій Фотійович був бійцем батальйону «Київська Русь», близько року ніс службу біля Попасної на Луганщині. Його позивний — «Толя».
«Обірвалась нитка життя нашого земляка Анатолія Карпця. Висловлюю щирі слова співчуття рідним та близьким покійного. Світла пам’ять про славного воїна назавжди залишиться у серцях усіх, хто його знав, любив та поважав. Заліщани ніколи не забудуть справжнього патріота та захисника рідної землі, — написав у Фейсбуці голова місцевої РДА Борис Шипітка.
У Заліщиках всі добре знають патріотичну родину Анатолія Карпця, адже його рідний брат по матері Віталій Зварич — «кіборг», який одним із останніх вийшов із Донецького аеропорту, племінниця займається волонтерством. Анатолій Фотійович близько двадцяти років мешкав з сім’єю у Києві, десять років тому повернувся в Заліщики. Разом із братом брали участь у Революції Гідності, згодом вирішили захищати Україну від російських окупантів.
— Анатолій закінчив школу в Заліщиках, добре знав математику, багато читав, навчився в музичній школі гри на баяні, мав гарний голос… — з сумом згадує мати учасника АТО Марія Зварич. — З відзнакою закінчив Чернівецьке училище радіоелектроніки. Після служби в армії вступив до Харківського інституту радіоелектроніки, та згодом кинув навчання, бо йому не подобалося російськомовне середовище. Вступив до Київського політехнічного інституту. Добре вчився, був старостою групи. Я вишила йому сорочку, одягав на іспити. Після вузу одружився, має сина Олексія. Працював на різних приватних фірмах, був комерційним директором. На жаль, у нього не склалося особисте життя, тому повернувся в Заліщики. Коли почалася війна, молодший Віталій пішов воювати, був поранений, мав контузію, частково втратив слух, тому Анатолій хотів його замінити на фронті. Віталій — один із семи «кіборгів», які останніми покинули Донецький аеропорт. Я була тоді в Іспанії на заробітках. Не знала, де сини, вони все приховували. Донька заспокоювала, що вони охороняють склади на Житомирщині. Та я відчувала… Два роки я плакала. І далі плачу…
— Віталик пішов на війну на День Незалежності у 2014 році. Ми не знали, де він. Казав, що на роботі за вахтовим методом. Згодом перестав відповідати на дзвінки і ми подали його у розшук… Анатолій подався воювати у 2015-ому, повернувся через рік, — розповідає їхня сестра Людмила. — Анатолій майже рік жив в окопах на Луганщині — в холоді, голоді. В окопах розвелися миші, брат боявся, щоб не погризли його військовий квиток. Анатолій був кулеметником, носив зброю, а ще важкий бронежилет, тому на хребті повилазили грижі. Якось стрибнув з БТРа і вже не зміг ворухнутися… З поля бою його доправили літаком у Харківський госпіталь. Операція тривала дев’ять годин. Потім тривалий час лікувався у Феофанії в Києві. Приїхав додому розбитий, ходив на милицях. Через грижі на хребті у нього відмовляла нога, дошкуляв пекельний біль… У лютому проходив реабілітацію в Республіканському центрі лікування та реабілітації наслідків нейротравми. Приїхав задоволений, але навесні почалося загострення. Йому призначили сильний знеболюючий препарат та ще чимало ліків. На жаль, не витримав лікування… Помер від ниркової та печінкової недостатності. Брат був у реанімації районної лікарні. Ніби трохи полегшало, і раптом сталася печінкова кома. Коли я зайшла в палату, не впізнала брата… Його трусило… «Мій брат помирає…» — зателефонувала я до головного лікаря. Анатолія терміново доправили до Тернополя, але шансів не було… Він підірвав здоров’я на війні, мав інвалідність, але мужньо боровся з хворобою. Любив Україну, любив життя… «Хочу, щоб син пишався мною!» — казав. У брата була гіпоксія мозку, останніми днями марив — говорив тільки про АТО… «Пристрель мене!» — якось благав, коли біль годі було терпіти. Та вже за мить глянув добрим поглядом і промовив: «Все буде добре…»
— Толик вісім місяців був на «нульовій» лінії біля Попасної, за 900 м від сепаратистів. «Де ти? Хочу служити в твоєму батальйоні!» — зателефонував до мене, коли я вийшов з аеропорту, — згадує його брат Віталій. — «Візьміть мене, а відпустіть брата!» — просив Толик у військкоматі. Спершу він був на полігоні, а потім — на «нульовій» без відпустки, без перепочинку. А далі — госпіталі, реабілітація… Терпів страшний біль… Якось у реабілітаційному центрі намалював картину — лелек, психолог сказала, що у нього прекрасний внутрішній світ. Він вірив у краще… Толик свідомо пішов захищати Україну. Перед Днем Незалежності у 2014 році ми мали з ним розмову про те, що потрібно іти захищати Україну. Тоді саме була загострена ситуація на фронті. «У мене є син, у тебе теж — син. Не будемо чекати, поки москалі дійдуть до Києва!» — сказав я. 24 серпня я пішов на фронт, через кілька місяців Анатолій записався добровольцем. Торік брат отримав допомогу по інвалідності і купив квартиру в райцентрі. Хотів налагодити життя, спілкувався з сином. Але недуга все обірвала…
Джерело: НОВА Тернопільська газета
