12 травня Православна Церква шанує великого старця, цілителя, подвижника, захисника і молитовника перед Господом за боголюбивий український народ – преподобного Амфілохія Почаївського.
Народився святий у 1894 році у селі Мала Іловиця, що на Тернопільщині, у багатодітній селянській сім’ї Варнави Головатюка. У святому хрещенні він отримав ім’я Якова, на честь мученика Якова Персянина.
У сільській тиші, серед чаруючої природи Прикарпаття, вдалині від шуму міст і суєти, проходило дитинство Якова. Мир та злагода, що панували в сім’ї Варнави Головатюка, мимоволі передавалися маленькому Якову.
Варнаві, батькові десятьох дітей, приходилося братися до різного ремесла: він робив колеса, колодки, спиці, сани, крім того, був добрим костоправом. Часто його відвозили до хворих за десятки кілометрів. Подовгу, часом по двадцять днів, доводилося виходжувати їх, залишаючись біля ліжка страждальців до їхнього виздоровлення. Яків переважно допомагав батькові втримувати хворих, коли той направляв зламані кістки, що супроводжувалося нестерпним болем.
Мати Якова Ганна, богобоязлива смиренна жінка, що любила Божий храм і молитву, без якої не залишалася навіть у полі, благоговіла перед священиками, яких вважала святими.
Вже бувши схиігуменом, отець Йосип говорив: «Я вірю, що моя мама в Царстві Небесному!». Шкода, не дочекалася, померла, от би щасливою була, побачивши сина свого священиком.
З раннього дитинства Яків, занурений у господарські турботи, бачачи благочестя своїх батьків, котрі і з дому не виходили без молитви, всмоктував у себе все найдобріше і святе.
У 1912 році Якова Головатюка, що змужнів і зміцнів, призвали до Царської Армії. Віч-на-віч зустрівся з життям та смертю. Санітарна частина в Сибіру, де молодий солдат виконував обов’язки фельдшера, фронт, передова, де кращі друзі гинули в бою, і, нарешті, — полон.
Німці відправили його в Альпи, де Яків три роки працював у фермера. Виконуючи всяку роботу з великою ретельністю і християнською покірністю, Яків заслужив довіру і любов свого хазяїна, так що той навіть мав намір оженити його зі своєю дочкою. Але юнак, тужачи за рідним краєм, у 1919 році здійснює заповітну мрію свого серця і втікає. З допомогою добрих людей переходить кордон і повертається в рідне село.
Молитовна теплота рідної домівки зігріла душу блукача. Дні спливали в звичній селянській роботі. Допомагав він і хворим, які зверталися за допомогою.
Дотримуючись стародавніх звичаїв, Яків, який мав приємну зовнішність і гарний голос, став подумувати про одруження. Посватав дівчину, котра цвіла юністю та добротою…, але Бог розсудив по-іншому. Бесіда з настоятелем парафіяльного храму направила життєвий шлях вдумливого хлопця в інше русло.
Побачивши світ, скустувавши лиха на фронті і в полоні, Яків глибоко усвідомив, що життя — безперестанна битва, у якій диявол бореться з Богом, а поле цієї битви, за словами Достоєвського, серце людське. І в цій битві не встояти, якщо земля сердечного смиріння не засіяна насінням благочестя і не полита сльозами покаяння.
У 1925 році Яків Головатюк, обравши тісний шлях спасіння в чернецтві, приходить у Почаївську Лавру. У працьовитості і смиренності виконував початкуючий монах покладений на нього послух. Як і вдома майстрував сани, колеса, співав на кліросі, вважаючи себе при цьому найбільш грішним і недостойним.
У лютому 1931-го, стоячи біля гробу покійного настоятеля, Яків раптом відчув всю суєтність і швидкоплинність життя. «Людина, яко трава дні її, яко цвіт польовий, тако і відцвіте». Смерть неминуча! Мудрий ти чи багатий, міцний тілом чи немічний — смерть для всіх. Усі в землю ляжемо, все прахом буде. А що за смертю? Вічність, муки? Яків немов пробудився, хотілося негайно очистити душу, скинути окови гріха і почати нове богоугодне життя. У скорботні хвилини прощання, коли ледь встигли насипати надгробний горбик над могилою покійного архімандрита, послушник Яків виступив вперед і всенародно почав сповідатися в гріхах, просячи прощення за все своє прожите життя. Палка сповідь юнака багатьох розчулила і схвилювала, залишившись у серці на все життя.
Пройшовши чернечий іспит, 8 липня 1932 року благословенням блаженнійшого Діонісія, митрополита Варшавського і всієї Польщі, послушник Яків Головатюк був пострижений у монахи з ім’ям Йосип.
Виконуючи різні роботи і послух у Лаврі, о.Йосип лікував хворих, особливо прославився як костоправ. До нього везли стражденних зі всієї округи.
Одного разу повз Лавру, з веселощами і музикою, промчала весільна процесія, а ближче до півночі, монастирські ворота наповнились сильним розпачливим грюкотом. Вимагали о.Йосипа: наречений і наречена зламали руки, випавши з брички, яка перекинулася. Священик допоміг потерпілим і відпустив з миром, а вранці настоятель сказав о.Йосипу: «Добрий ти монах, але через тебе ні вдень, ні вночі спокою братія не має. Перебирайся на цвинтар і там живи і лікуй».
Оселившись на монастирському кладовищі у маленькому будиночку біля воріт, о.Йосип разом з ієромонахом Іринархом прожили там близько 20 років.
В часи Польського панування лікування в польських докторів коштувало дуже дорого, тому простий народ із хворими та скаліченими поспішав до о.Йосипа, він всіх зцілював, не беручи плати. Як подяку йому іноді залишали продукти, що у важкі роки рятували лаврську братію від голодної смерті. Лікарі відзначали дивовижну здатність ченця точно вказувати місця переломів без допомоги рентген знімків. Ця ознака засвідчувала про наявність у отця Йосифа дару прозорливості.
Отець Йосип згадував, як на початку другої світової війни він, відпочиваючи, лежав на косовиці в пообідню пору і ясно почув німецьку мову, тупіт ніг і брязкіт зброї, коли навколо нікого не було. Ввечері того дня німці вступили в Почаїв. Так вперше Господь відкрив йому майбутнє як теперішнє, і з того часу о. Йосип знав: «Хто до мене ще чи йде, що в нього болить і скільки йому жити».
Згідно зі спогадами учасників національно-визвольних змагань, о. Йосип неодноразово таємно допомагав пораненим воякам УПА (переодягався в мирський одяг, тому зцілені не знали, хто саме їм допоміг). Як стверджують колишні підпільники, о. Йосип в політику не вникав, проте говорив: «Є нація українська, і повинна бути держава українська. Але ми безсилі, ми не маємо зброї». Також багато з українських в’язнів сталінських концтаборів вважають Св. Амфілохія своїм заступником. Тим, кому з учасників українського національного підпілля о. Йосип довіряв, він казав: «Я весь час молюся. І моя молитва сильна. Скільки я буду жити, стільки буду молитися за тих наших дітей, що полягли, і котрі вціліли, і за тих, які страждають на засланні. Я за всіх них молюся». Тому Святий Амфілохій вважається одним із православних душпастирів УПА.
По закінченні війни до о. Йосипа на цвинтар стали навідуватися співробітники ГПУ, вояки УПА. У лісах з’явилося багато банд, злочинних груп. Одного разу за годину до півночі 14 озброєних чоловіків увірвалися в убоге житло о. Йосипа, зажадали вечерю — о. Йосипу ледве вдалось уникнути розстрілу.
Після цього його перевели в Лавру; потік хворих не зменшувався, проти нього виступили лікарі, вимагаючи від намісника Лаври заборонити практикувати недипломованому лікарю. Попри це, отець і далі продовжував допомагати людям, звозили біснуватих з усього Радянського Союзу.
Наприкінці 50-х років XX ст. відбулися нові гоніння на церкву. Репресії не зламали стійкості ченців, які переносили все мужньо, спокійно, самі бажали, якщо потрібно, навіть померти за Лаврські Святині. Влада не раз погрожувала монахам, обіцяючи втопити у святому колодязі, на що о. Йосип спокійно відповів: «А ми цього і бажаємо!» — тобто прийняти мученицьку смерть.[1]
1962 року влада хотіла відібрати Троїцький собор. До о. Йосипа прибіг послушник, поспіхом розповів, що собор відбирають, міліція забрала ключі від Намісника. Біля дверей собору стояли близько десятка міліціонерів зі своїм начальником. Отець підійшов до нього, несподівано вирвав з рук в’язку ключів; віддаючи їх молодому Наміснику Варфоломію, звернувся до присутніх тут місцевих жителів, які, натхненні закликом, кинулись на міліціонерів, змусили їх відступити. О.Йосип знав, на що йшов, очікував жорстокої відплати.
Через тиждень міліція запровадила отця Йосипа в Буданівську психлікарню (більше як 100 кілометрів від Почаєва), постригли його, забрали хрест, одяг. В палаті було 40 хворих, повністю роздягнених. Йому вводили ліки, від яких усе тіло розпухло. Численні листи людей, клопотання дочки Сталіна Світлани Алілуєвої (раніше зцілив від душевної хвороби) дозволили отцю Йосипу покинути стіни лікарні. Почав жити у свого небожа (племінника) в рідній Іловиці. Дізнавшись, де знаходиться старець, до нього почати приїжджати хворі.
У отця Йосипа було 19 племінників, племінниць. Місцева влада підмовила одного з них, тракториста; вивіз отця за село на болото, вкинув у воду. Його знайшли майже мертвим, відвезли в Лавру, вночі постригли в схиму з ім’ям Амфілохій — на честь святителя Іконійського, пам’ять якого відзначалася Церквою в цей день. Ніхто не думав, що старець доживе до ранку — сила Божа поставила отця на ноги.
Залишатись у Лаврі було небезпечно, тому рідні забрали отця в Іловицю. Під осінь 1965 року він оселився в племінниці Ганни — дочки покійного брата Пантелеймона, яка жила в селі в новому невеликому будинку. У дворі Ганни отець Йосип влаштував високу голуб’ятню, під нею — маленьку каплицю, перед якою служив молебні, освячував воду. За каплицею поставили довгий обідній стіл для прочан, побудували молитовню. З північної сторони двору побудували довгий корпус, влаштували трапезну, кухню, приймальню для хворих, спальню для послушниць, домашню церкву — довгу залу із двома бічними кімнатами: в одній зберігалися церковні одежі, в іншій — отець Йосип молився, відпочивав. У церкві було багато цінних ікон, різних речей, які залишали люди. З боку саду до церкви була прибудована закрита альтанка — веранда. Для обслуговування людей і виконання робіт по господарству в отця Йосипа жили послушниці. Вони читали в молитовні ранішні та вечірні молитви, по ночах Псалтир, вдень акафісти, готували обіди, працювали в саду… Старшою була Ганна львівська, на кухні трудилася монахиня Манефа.
У себе на подвір’ї отець щодня служив водосвятні молебні, зцілював людей (ночами щільно завішував вікна чорними фіранками: вночі в повній схимі, із запаленим ладаном у руках ходив по своїй довгій келії перед іконами, творив молитву, котру відчували, не терпіли біси в сплячих у молитовні біснуватих людях).
Настав 1970 рік. Наближалося свято Різдва Христового. Відчувши, що це останнє Різдво в його житті, він влаштував велике торжество для всіх рідних, близьких, односельців.
За літо 1970 року, як згадує Марія-пастушка, з батюшкою траплялися дивні приступи. Пізніше стало відомо, що отцю Йосипу в черговий раз дано було отруту.
Помер отець Амфілохій 1 січня 1971 року. Односельці прощалися зі старцем, ієромонах Богдан служив заупокійну литію по новопреставленому. О 9 годині вечора, поставивши труну на вантажне авто, виїхали до Почаєва, однак вона не змогла в’їхати у Святі ворота. Труну з покійним підняли на плечі, зі співом «Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас» внесли у Святі ворота. Пізню літургію в Похвальній церкві служив архімандрит Самуїл. Отця Йосипа поховали 4 січня 1971 року на монастирському цвинтарі.
Арсен Верховій.
За матеріалами Тернопільської єпархії ПЦУ
Обговорення