Рівно десять років тому, 10 вересня 2008 року, пішов із життя відомий український письменник Юрко Покальчук, який народився у Кременеці, на Тернопільщині, але своїм талантом прославив усю Україну.
Юрко Покальчук закінчив Ленінградський держуніверситет, факультет східних мов (1965).
Кандидат філологічних наук. Дисертація «Проблеми молоді і теорія відчуження у сучасному романі США» (Ін-т літератури ім. Т.Шевченка АНУ, 1969).
З 1976 р.– член Спілки письменників України – на творчій праці.
1994 – 1998 рр. – голова іноземного відділу Спілки письменників України.
Листопад 1997 р. – лютий 2000 р. – президент Асоціації українських письменників.
З травня 1992 р. до квітеня 2000-го – старший науковий співробітник відділу Зарубіжної україніки Національної бібліотеки України ім.Вернадськогo.
Квітень 2000 р. – липень 2002 р. – член Національної ради з питань телебачення і радіомовлення.
Наукові праці:
Самотнє покоління (Молодь і теорія відчуження у сучасному романі США). – Київ, 1972.
На шляху до нової свідомості (Тема праці в романі Аргентини й Уругваю) – Київ, 1975.
Сучасна латиноамериканська проза. – Київ, 1976.
Українці у Великій Британії. – Львів, 1999.
Виступи з лекціями в університетах таких країн:
Англія, США, Канада, Аргентина, Бразилія, Португалія, Іспанія, Польща, Росія та ін.
Понад 600 статей у пресі (у тому числі й зарубіжній).
Знання мов:
Українська, російська, польська, англійська, іспанська, французька, португальська, італійська, гінді, індонезійська, чеська, німецька, урду.
У перекладі Юрка Покальчука вийшли друком такі автори: Е.Хемінгуей, Дж.Д.Селінджер, Х.Л.Борхес, Х.Кортасар., Ж.Амаду, М.Варгас Льоса, Р.Кіплінг, А.Рембо, Р.Радіге, Ж.Жене та ін.
Художні твори:
Хто ти? (оповідання) 1976
І зараз, і завжди (роман) 1980, 1981
Кава з Матагальпи (повісті й оповідання) 1985
Кольорові мелодії (повісті) 1984
Великий і малий (оповідання) 1986
Шабля і стріла (роман) 1990
Химера (поезії) 1992
Те, що на споді (повісті й оповідання) 1998
Двері в… (ліричні есе) 1999
Озерний вітер (роман і повісті) 2000
Інший бік місяця (поезії в прозі) 2000
Інше небо, (поезії) 2001
Одіссей, батько Ікара (повісті й оповідання) 2001
Вони кажуть (поезії) 2002
Час прекрасний (повісті й оповідання) 2002
ТвориЮрка Покальчука перекладені англійською, іспанською, німецькою, польською, угорською та іншими мовами.
Робота в кіно та на телебаченні:
1984 – 1990 молодіжна студія ТБ «ГАРТ»
1986 – автор сценарію і співпостановник телевізійного фільму «Рота імені Шевченка» (режисер Сергій Полховський).
1987 – автор сценарію і співпостановник телефільму про неповнолітніх злочинців «Тому, що люблю».
1998 – науковий консультант і адміністратор групи при зйомках в Україні французького телефільму «Самуель Йозеф Агнон» (Подяка у титрах). Фільм отримав першу премію на фестивалі телефільмів у Палермо 1999 року.
Вашій увазі – одне з останніх інтерв”ю Письменника.
Співачка і письменниця Ірена Карпа жартує, що відомого українського літератора Юрка Покальчука в аеропортах приймають за наркобарона. Зовнішність цьому сприяє — поважний, стильний, з борідкою, завжди у темних окулярах. У процесі спілкування стає зрозуміло — ніякого наркобарона з Покальчука не вийшло б — з людини, яка знає «–надцять» мов (російська, польська, англійська, іспанська, французька, португальська, італійська, гінді, індонезійська, чеська, урду та ін.), пише надпопулярні серед молоді книги, має понад 600 публікацій в пресі, 15 років працює у виправній колонії для неповнолітніх злочинців. Днями Покальчук у компанії своєї подруги, не менш харизматичної Карпи, завітали до Рівного, щоб презентувати власні доробки «Перламутрове порно» й «Хулігани» та побалакати з шанувальниками літератури.
Літературна вечірка у клубі «Гавана» стала справжньою альтернативою подібним заходам місцевих літераторів — письменники не соромляться бути самими собою, вживають ненормативну лексику, розповідають про різні види екстремального сексу та способи самозадоволення. Глядачі трохи шоковані, але, мабуть, таки не жалкують, що заплатили 15 гривень за вхід на «тусовку», організатором якої стала «Фундація регіональних ініціатив». Сам Покальчук великою увагою до своєї персони залишився задоволений, а тому проблем у спілкуванні не виникало. — Якою мовою ви не розмовляєте? — Я погано говорю німецькою. Можу собі дати там раду, але щоб вільно спілкуватися — не можу. — Вам так добре даються мови? — Так, мабуть, є якісь дані. Але кожна наступна мова дається легше. Це як перемикач на радіо, коли з однієї хвилі переходиш на іншу. Коли мови добре засвоюються, переключатися з однієї на іншу дуже легко, треба тільки навчитись. Я, наприклад, довго не говорив польською. Але нещодавно поїхав на конференцію в Дрогобичі, присвячену Бруно Шульцу, там були поляки. Перший день затинався, другий — так-сяк, а на третій вже вільно балакав, наче рідною мовою. Є декілька мов, якими, коли мене розбудити, буду розмовляти. Але для мене мова не є самоціллю — це лише засіб для спілкування з людьми. — Тобто для вас не є принциповим, якою мовою писати книжки? — Ось тут навпаки — дуже принципово. Десь у 18 років я собі сказав: «Якщо десь буде останній письменник, який пише українською, так це буду я». Тоді з мовою було важко, все було російською. Але у мене був приклад — книга «Легенда про Тіля Уленшпігеля», написана всім зрозумілою фламандською мовою. Хто тепер у світі знає фламандську? А «Тіля» пам’ятають всі — якщо ти напишеш добре, твоя мова не матиме значення. Та й інше питання — я не напишу нормально російською. Я колись переклав для московського видання одну із своїх книжок, так її потім доробляли троє людей. Тоді я зрозумів, що не знаю російської. І це людина, яка п’ять років провчилася в Ленінградському університеті, чотири роки прожила на Півночі… Я ще можу написати щось нейтральною мовою, але художньою — ніколи. Треба щоб вона йшла зсередини. — Про що ваші «Хулігани»? — Базою «Хуліганів» є мій 15-річний досвід роботи громадського шефа або, як це зараз називається, члена піклувальної ради в Прилуцькій виховній колонії. Я видаю там літературний журнал, який містить твори вихованців колонії, їхні поезії й прозу, яка складається переважно з життєписів — вони пишуть про себе. У цій книжці — все правда. Всі ті епізоди, які можуть видатися шокуючими, неприємними, занадто гострими — за все я відповідаю. Так само, як і за інші свої книги, в яких, можливо, забагато еротики… — Особистого досвіду в книжках багато? — В книзі є розділ «Мама Рома і пацани», там є епізод про повію та її сина. Моя донька сказала: «Як ти так тонко зміг зрозуміти жінку?». А я відповів, що Флобер, коли в нього запитали, як ви могли так гарно написати «Пані Боварі», сказав: «Ви не розумієте, пані Боварі — це я». Я також мусив стати своєю героїнею. І це завдання письменника — увійти в шкуру людини, про яку ти пишеш. Часом це дуже важко, як з «Хуліганами», адже мені просто було шкода героїв. — А що, врешті, вас привело в цю колонію? — Професія. Я туди поїхав майже 20 років тому написати статтю для газети «Молодь України». І хоч я на той час вже багато побачив, поїздив світом — Північ, Кавказ, Нікарагуа — коли за мною зачинились залізні двері, стало трохи моторошно. Мене попросили і я виступив перед засудженими. Підійшов начальник, попросив ще раз. На третій день — ще раз. І вже коли я мав їхати, їхній «речник» встав і каже: «Пане Юрію, приїжджайте до нас ще. Ви перша людина, яка говорила з нами по-людськи, хоч ми й знаємо, що є покидьками». Я відповів, що у мене мало часу, на що «речник» сказав: «Проте у нас часу багато — ми будемо вас чекати». Це була фраза, яка змусила мене ще раз повернутися у колонію. Я створив там літературний гурток. Спочатку це були примітивні вірші, потім пішли оповідання, ми почали робити такий собі рукописний «самвидав», який виходив п’ять чи шість років. Декілька років мене не було в Україні, але я вже сім років живу тут, а журнал, завдяки спонсорам, виходить накладом до 200 примірників, переважно розповсюджується в колоніях і тюрмах, але іноді й школи просять — дуже корисно дізнатися про те, як з нічого можна потрапити у в’язницю й зіпсувати собі життя. Ось така історія, і я розумію, що вже не можу їх покинути — знаю, вони мене чекають. Я багато намагаюся для них робити, ось Ірена погодилась приїхати в колонію — а це для тих хлопців буде великим щастям. — Що, на вашу думку, зараз відбувається з українською літературою? — Сьогодні у нас загалом відбувається культурний бум. Але, як і деяким музикантам, нам не дають ширше вийти в люди, відбувається напівофіційна боротьба з українською мовою, літературою. Я кілька тижнів тому був у Запоріжжі, Дніпропетровську, Харкові — так там повні зали, люди купують квитки, нема де стати. Скрізь є україномовна публіка, є попит на нашу літературу — ми бачимо, що це не групка людей, це маси шанувальників.
