«Володя не міг пережити війну, через це й не витримало його хворе серце…» – витирає сльози дружина 43-річного військового медика Володимира Вовка Алла Валеріївна. 6 лютого минув рік, як Володимира мобілізували, а 7 лютого у селі Очеретино Донецької області він помер. Тіло капітана медичної служби доправили додому 10 лютого, наступного дня його поховали на Микулинецькому кладовищі на Алеї Героїв. На похороні друзі та бойові побратими розповідали, що Володимир був дуже доброю людиною, фаховим медиком, одним із тих, хто готовий був пожертвувати найціннішим заради інших…, пише “Нова Тернопільська”.
– Володя отримав повістку торік 4 лютого, – пригадує пані Алла. – Ще на початку війни казав, що добровольцем рватися не буде, але якщо буде повістка, то піде. Наступного дня пішов до військкомату, і хоча у нього були проблеми з серцем – гіпертонія другого ступеня, аритмія, на медкомісії написали, що він частково придатний і мобілізували.
Володимир за освітою – лікар-хірург, але працював фтизіатром у Тернопільському обласному протитуберкульозному диспансері. На війні служив у медичній роті військової частини, отримав звання капітана медичної служби. Спочатку був у тренувальному таборі на Житомирщині, потім – на Сумщині, згодом – на Рівненщині, а тоді відправили на Донеччину.
– Володя дуже переймався війною, – розповідає Алла Валеріївна. – Не кожен психологічно може витримати все, що там відбувається, а він ще й працював з хворими, пораненими. За рік схуд на 20 кг, осунувся, по очах було видно, що йому важко, погляд став глибокий і задумливий… Він кілька разів приїжджав додому на день-два, а бувало, що й на кілька годин, відпустку тримав до Різдвяних свят, але у вересні померла моя мама, то він тоді приїхав на два тижні. Ще пригадую, на початку січня зателефонував з Авдіївки і каже: «Така краса навколо, сніг і світ білий, тільки живи і радій… Навіщо та війна?!» Тепер і я так само запитую:
«Навіщо та війна?!» Це вона, а не хворе серце, забрала Володю…
Він щодня телефонував дружині, а за два дні до смерті зв’язку не було. У ніч на сьоме лютого пані Аллі наснився сон, нібито тримає чоловіка за руку і вони сидять біля брудної води. «Володю, де ж ти пропав? – запитала. – Я хвилююся…» А що він відповів, – не зрозуміла.
– Вранці прокинулася і зателефонувала до його командира, а він мені висловив співчуття, – розповідає пані Алла. – Я здивувалася: «Чому співчуваєте?» І чую: «Швидше за все ми відвеземо його до Дніпропетровська…» – Ну, думаю, поранили, напевно, а знаю, там є військовий шпиталь, але нічого не запитую, слухаю далі. – «…На судово-медичну експертизу…» У мене наче все життя перед очима пролетіло. Я вже не плакала, тільки кричала. Сусіди збіглися, до мого брата зателефонували. Я не могла ні їсти, ні спати, а над ранок 10 лютого, коли мали привезти тіло Володі, заснула і знову наснилося, що він сидить поруч, тримає мене за руку і просить, щоб ті два дні, коли його привезуть, я поводилася гідно. Я ще запитала: «Як же ти приїдеш, якщо ти вже біля мене? Може, це неправда?» «Правда…» – відповів, і я прокинулася. Бійців рятував, а себе не вберіг… 31 липня буде 17 років, як ми одружилися. У нас були дуже довірливі і теплі стосунки, а тепер мене наче підтяли. Як жити самій? У нас із ним усе було разом, усі успіхи і невдачі, і з війни мені телефонував, і коли на Майдан їхав, підтримувала. Була проти, звісно, але він попросив не тримати, бо сидіти, склавши руки, коли вбивають дітей, не міг. Тоді йому одна лікарка з Майдану подарувала вервичку. З тією вервичкою він поїхав на Схід. З нею його й поховали…
Обговорення