Із дому Гаврилюків лунав гамірний сміх, який розливався тихою вечірньою вулицею. Сім’я святкувала день народження дорогої матусі, любої бабусі — Марини. Діти з усмішками на обличчі дарували цінні подарунки, словесно наділяли всіма благами, обіймаючи та цілуючи неньку. Внуки теж весело підстрибували біля бабусі.
— Рідна моя нене, пташко сизо-крила, у цей святковий, важливий для нас день хочу побажати…
Раптом слова Івана перервав сильний гуркіт у двері. Марина, тримаючи келих з червоним вином, умить впустила його на землю. Від бокала залишилися лише дрібні скалки.
— На щастя, — мовив син. Але помилявся.
До будинку увійшов чоловік у військовій формі, років сорока п’яти. Його рішучий і водночас сповнений злості погляд уп’явся в очі Марини.
— Ну що, жіночко, будемо забирати вашого сина на службу? Скільки ж можна під спідницею його переховувати?! Хай іде, відчує смак війни.
У жінки неспокійно забилося серце.
— Що ви маєте на увазі? — схвильовано запитала Марина.
— Не вдавайте дурненьку. Що тут не зрозуміло? Ось проводимо новий набір у зону АТО. Ваш син — у списку. Як громадянин України зобов’язаний відслужити. В іншому разі матиме проблеми.
— Але ж він немає ніякого досвіду, навіть пістолета в руках не тримав. Як же він на війну піде. Там його одразу…
— Отже, така його доля, — пере-рвав жінку військовий.
Із розпачем на обличчі жінка кинулася в обійми сина, сльози полилися струмком.
— Не пущу тебе нікуди, Іванку! Не дам тобі згинути серед лютих ворогів! — кричала до сина мама.
— Мамо, матінко, не плач, заспокойся. Усе буде добре.
…Забрали Івана на війну, незважаючи на те, що він далекий від військової справи. А окрім сина, забрали від матері і її спокій.
Йшли дні, тижні, місяці, а від сина — ні вісточки. Іван не мав змоги зателефонувати чи написати додому. Забороняли. Довкола був лише суцільний шум, постріли, невгамовні крики, невимовний страх, передчуття смерті…
Марина була сама не своя. Замкнулася в собі, гірко ридала, ховаючись від людей. Хотіла побачити сина хоча б краєчком ока. Не знала, чи живий він ще. Щиро молилася Богу, просила порятунку для рідної кровинки, готова була віддати власне життя, лиш би син залишився живим. Жінка так взяла все близько до серця, що геть змарніла, у тіло неначе вціпилися п’явки, які безупинно смоктали кров убитої горем матері…
— Піди в лікарню, — казала дочка. — Тобі не варто легковажити здоров’ям.
Жінка неохоче погодилася. Коли б не донька, досі б не знала, що страшна недуга кігтями встромилася в її схудле тіло… Щодень Марині ставало все важче, хвороба поїдала її зсередини, сили полишали… Ні ліки, ні операція не допомогли.
— Мамусю, не покидай мене одну! — благала донька Світлана. — Чим я можу тобі допомогти, рідна?
Жінка нерухомо лежала в ліжку, а з вологих очей капали напівмертві сльози. Втомленими вустами промовила лиш одне слово: «Іван».
…Марина пролежала в ліжку ще кілька тижнів, сподіваючись на зустріч із сином. Іванові все-таки вдалося вирватися додому. У солдатській формі він примчався до рідної домівки, ніби передчував, що в домовині лежить рідна ненька…
Соломія СТРИЖИБОВТ.
с. Королівка Борщівського району.
Фото з вільних джерел, текст – Вільне Життя
